Нарешті, він сказав, посміхаючись:
— А ти й не знаєш, що я про тебе подумав, коли вперше побачив!
— Напевно щось розумне!
— Навпаки! Я подумав дослівно: "А она смазливая".
— Фу, як пласко! І не міг навіть по-українськи про мене подумати.
— Ах ти шовіністка,— сказав він.— Але я й зараз не знаю, як перекласти "смазливая". Погодься, що це слово надто специфічне, тому від перекладу багато втратить. І дозволь тобі, до речі, зауважити, що ти занадто великої ваги надаєш національному відродженню. Та й не ти сама! Люди далеко поважнішого віку, як от частина моїх колег-професорів, зразу перемінились до мене в ставленні, як я почав читати лекції по-українськи й підтримав кілька їхніх вимог, до національної справи дотичних. Виходить, вони цінять мене не як наукового працівника, а як свого національного спільника. Ця обмеженість у статечних і розумних людей мене просто вразила. Бо в оцінці людини не можна наперед висувати другорядну ознаку, яка є ознака національна, а надто в той час, коли розум ставить на порядок денний культуру інтернаціональну.
— Але люди живуть не тільки розумом,— сказала дівчина.
— Про це я завжди сумую,— відповів біохімік.— І мені прикро навіть подумати, що ти мене, може, й не покохала б, коли б я не мав щастя належати до одної з тобою нації.
— Не знаю, не знаю,— промовила дівчина задумано.
"Безперечно, мене підвела ще й українізація, моє "енко" дало себе відчути",— подумав Славенко, але промовив:
— Ти живеш, Марто, в сфері старих понять, не достойних уже нашого розуму, на який ти мало зважаєш.
— Єсть, єсть нове! — скрикнула дівчина.— По-перше, наше відродження відбувається в зовсім нових умовах..
— Яких саме?
— В умовах соціалістичного будівництва, в умовах творення зовсім нових форм життя.
— Ну, а по-друге? — спитав професор трохи роздратовано.
— По-друге... А по-друге, чому ти, Юрчику, сьогодні заповзявся казати мені самі неприємності?
— У мене справді є прикра властивість казати те, що я думаю,— мовив біохімік, ніжно її цілуючи.— Але, мабуть, найбільшої неприємності я ще не сказав. Справа в тім, Марто, що мої спроби дедалі більш потребують моєї особистої присутності...
— Ще годину? — спитала дівчина хутко.
— Так, Марто! Ще годину я мушу урвати від наших побачень.
— Що ж... я не заперечую,— відповіла Марта по маленькій паузі.
Він потиснув їй руку.
— Я тобі дуже вдячний.
— Працюй, мій єдиний! — сказала вона піднесено.— Але не забувай мене... Пожалій мене, мені сумно.
Він пожалів її і пішов у турботі. Надто легко його план здійснявся! "За неї не можна ручитися,— думав він невесело.— Вона поступається — поступається, а наприкінці й устругне якогось коника".
Марта якийсь час іще не спала. Відмовитись ще від години було їй тяжко, але й глибокої насолоди зазнала вона з цього відмовлення. Якусь величну й спокійну радість почувала дівчина, поступаючись своїм бажанням, щоб він міг поступувати, творити, досліджувати ті кумедні речовини, що колись, хай у далекому незбагненному майбутньому, докінчать перебудову людського життя, тепер почату. Своєю маленькою жертвою вона ніби допомагала тому майбутньому наблизитись. Згадавши його думки, що в коханні ніби нічого нового немає, дівчина ображено ворухнулась. Далі й страх якийсь її обійняв. Але вона подумала: "Які дурниці він іноді плете",— і хутко заснула.
О, БОЖЕ МІЙ МИЛИЙ,
ЗА ЩО ТИ КАРАЄШ ЇЇ МОЛОДУ?..
Другого дня вранці Тетяна Ничипорівна, зустрівшись із Мартою в кухні, демонстративно не відповіла їй на привітання. Дівчина майже не здивувалась, так бо відійшла вона від кооператора та його родини після вчорашнього анонімного листа. Ці сусіди, з якими вона підтримувала ввесь час доброщирі відносини, відразу зробилися їй такі чужі, що турбувати її перестали. Бо одного з дуже корисних у житті вмінь, а саме: вміння ворога гостро й постійно ненавидіти, Марті бракувало геть, і кожен, хто їй зло вчиняв, тим самим від неї віддалявся, обертаючись у порожнє місце, до якого вона нічого не могла почувати. Тобто не здібна була проектувати свій біль назовні.
Але Тетяна Ничипорівна, коли побачила, що її зневага не справляє на дівчину того враження, якого їй хотілося б, дізнала пекущої досади. Найбільше те її смутило, що до свого розпорядження вона не мала хоч будь-скільки чинних способів дівчині дошкуляти. Інша річ, якби Марта, наприклад, обід вдома варила й зустрічалася з нею коло плити та примуса, невичерпних джерел колотнечі у вправних господарських руках! А так Тетяна Ничипорівна марно шукала достатньої причіпки, щоб полаятись з сусідкою. Продаючи булочки, яблука та чай аматорам лазень, лагідна жінка сушила собі голову нездійсненними планами помсти. Не дати води? Замкнути відхідок? Але ці заходи важко було здійснити, не буваючи в хаті саме тоді, коли бувала дівчина; до того ж, вони мали в собі щось незаконне, а Тетяна Ничипорівна в доброті душі своєї якось містично боялася суду. "Така може й у суд подати",— думала вона. Над усе її спокушало виселити Марту геть зовсім з помешкання, здихатись одним нападом цієї зарази, подлянки, хвойди! З цього приводу вона ухвалила мати нараду з орендарем.
Тим часом, не стерпівши своєї і Мартиної мовчанки, вона за кілька день несподівано звернулась до дівчини вранці з войовничою промовою:
— Що ж це ви, баришня, на чужих чоловіків заздритись почали? — сказала вона єхидно.— Чи, може, вже хлопців усіх перебрали, що чоловікові жонатому на шию вішаєтесь? Некрасиво, баришня, я скажу даже паскудно таке витівати. Вам, значить, на руку, що жони ввечері дома немає, так ви перед моїм чоловіком ножку вже одкидаєте? То вам, значить, нічого, що я з ним десятий рік чесно живу! Вам, значить, совершенно байдуже, що я всю сім’ю своїм потом годую! Революція все дозволила, Бога немає!
Марта, що переходила кухонний терен, простуючи до махортресту, здивовано спинилась. Потім спокійно відповіла, знизавши плечима:
— Ви збожеволіли!
І вийшла. Тетяна Ничипорівна розпачливо крикнула їй услід, потрясаючи каструлею:
— Сама божевільна! Мерзавка! Шлюха!
Марта хутко йшла звичним шляхом на Хрещатик. "Яка гидота, бруд",— думала вона, здригаючись. Це вперше за життя вона дістала на себе стільки одвертого цинізму, брехні й базарної лайки. Сусідка закидала їй не більше й не менше, як злочинну спробу звести свого чоловіка, нікчемного й лихого балакуна, якого вона мала необережність пустити на поріг своєї хати. Щось безглуздіше навіть уявити важко! А проте цю нісенітну вигадку, цей ганебний наклеп їй кинуто! Дівчині моторошно стало від безсоромності, ницості її суддів. Як, зрештою, мало ще знає вона людей! І що далі робитиме кооператорка? А, безперечно, Тетяна Ничипорівна щось робитиме! І все тільки за те, що вона покохала, як ніби спокуту прийняти мусила за свою любов, за всі свої мрії, за ввесь запал чуття і все щастя, що вона дізнала. Гадаючи про це, вона мов прокидалась зі сну. "А він ще каже, що в коханні нічого нового немає",— подумала дівчина сумовито. А втім, згадка про нього її піднесла від бруду, якого торкнулась. "Мій єдиний, рідний",— шепотіла вона.