— Відколи я полюбив тебе, Марто,— вів Юрій,— багато що стало переді мною геть у іншому світлі... Я помітив багато з того, що досі не помічав, а ще більше інакше зрозумів. Ти справжня чарівниця,— він поцілував дівчину, а вона погладила його по голові.— І коли б навіть нам довелося колись розлучитись...
— Мовчи! — скрикнула вона.— Це неможливе.
— Заспокойся, Марто, я висловлюю тільки припущення... Так навіть тоді я пішов би новий, я зберіг би довіку ті зміни, що ти в мені заподіяла. Ти — непереможна!
— Подивись мені в вічі,— сказала Марта.— Я хочу глибоко-глибоко дивитись тобі в вічі... Я люблю твої очі.
— Дивись,— прошепотів він, стаючи перед нею навколішки.
І коли вона подивилась йому в вічі, вони поцілувались.
— Марто! — скрикнув він у захваті, пригортаючи її; тоді вона зійшла до нього, і вони сіли поруч долі на килимку коло ліжка.— Марто, ти дорівнюєшся жінок, що їх любили великі поети. У мене кепська пам’ять на власні ім’я, я більше до формул звик і не література моя спеціальність, але я пам’ятаю, що Данте знайшов у своїй Бісектрисі вічну красу!
— Беатріче,— м’яко зауважила дівчина, цілуючи його в чоло.
— Байдуже, байдуже, як її звали! Головне, що знайшов вічну красу. А я знайшов у тобі, Марто, свою втрачену націю.
— Так швидко? — спитала вона.
— Так, Марто... Не будьмо сперечатись, хто знайшов більше — я чи той Данте, Суперечка ця була б метафізична.
— Данте любив також і свою націю,— сказала дівчина, кладучи йому голову на плече.
— Я бачу, що це була людина всебічна, достойна кожному стати за приклад,— вів Славенко.— Але навіть він не сказав би, що таке нація. Я пробував аналізувати це поняття, і дійшов висновку, що це дуже незрозуміле явище, яке нібито й існує, хоч насправді існують тільки його складові й суперечні частини. Коли хочеш, то нація подібна до білка, що вмить розпадається, коли почати його серйозно аналізувати. А проте білок все-таки існує, як цілком визначена речовина, і завдяки йому точиться життя на землі… У всякому разі, полюбивши тебе, я відчув себе українцем, хоч, правду сказати, йшов до тебе тільки з наміром попрактикуватись у мові. Я сягнув далі, ніж сподівався, отже, в цій справі ти виконала роль каталізатора; це мій рідний хімічний термін,— додав він, цілуючи її.
— Ти не можеш без цих термінів,— мовила дівчина з докором.— Ти любиш їх більше від мене.
— Я зжився з ними, як сліпець із своїм собакою. Щоправда, сліпець завдяки тобі прозрів, але було б жорстоко й недоцільно прогнати вірного пса. Він ще нам, Марто, знадобиться! їдуть, їдуть десь з-закордону мої реактиви, і ось незабаром почнеться нова серія моїх дослідів, серія твого імені, Марто.
— Хоч би вони довше не надходили! Я відмовляюся від своєї серії.
— Ах ти пустунка! Ти хочеш вкінець мене зруйнувати!
— Руйнуй і ти мене.
— Завтра висаджу в повітря твій махортрест.
— Ах, якби ж це сталося,— зітхнула вона.— Якби люди, всі люди зробилися вільні! Щоб не залежали від своїх заробітків і посад. Яке життя було б тоді, Юрчику! І щоб були великі театри й кіно, де пускали б без квитків, і щоб без квитків можна було де хочеш їхати, і щоб скрізь тебе годували і були раді, що ти прийшла. Уяви, Юрчику! Хіба цього ніколи не буде?
— Твої бажання не витримують критики,— сказав Юрій.— Навіть за соціалізму люди не будуть такі безтурботні.
— Дуже шкода... А втім,— сказала вона тихо,— я не проміняла б на той рай жодної хвилини, яку можу бути з тобою... Ні, не так: не проміняла б жодної хвилини чекання на тебе... нічого, що зв’язане з тобою, не віддам!
— Марто! — прошепотів він, нахиляючись до неї,— Марто, ти розумієш, як я тебе люблю?
— А я?..
І їх мова знову зійшла на захоплений примітив, на маленьке й страшне дієслово, що тримається закоханих уст, як учеписта думка хворого мозку.
Тепер дівчина злягла йому на коліна, а професор тихо гладив рукою її обличчя й витке волосся. Але маючи внутрішню потребу розвинути й докінчити кожну думку, він провадив:
— Я сказав, що нація є щось незрозуміле. Та коли не розумієш чогось, тоді шукаєш йому хоч далеких аналогій. І ти зверни увагу, як прокидається зараз інтерес до старовини. Навіть серед обмеженого числа моїх знайомих двоє збирають давні речі, різні незручні вази, посуд, з якого не можна їсти, потемнілі картини, поїдені мишами книжки. Чому? Бо ми дуже далеко сягнули й звертаємо очі назад, мов пересельці в бік покинутого рідного краю. Ми вийшли з минулого й сумуємо за ним. І в любові до нації є теж сум за минулим. Основне в нації — це спогад. До нації прилучається тільки той, хто психічно з’єднався з її минулим. Через те, власне, й не важить нічого, ким хто народився. Це момент суто механічний, це штамп на бланкові, де ще нічого не написано. Бо належним до нації не родяться, а робляться.
Вона погодилась. Вона здебільшого погоджувалась з усім, що він казав, уже через те, що це казав він. Коли й не погоджувалась, то рідко коли заперечувала, тільки зауважувала.
— Ти думаєш,— зауважила вона.— А для мене це так просто. До того ж, ми жили в Каневі...
— В Каневі? То ми доконче мусимо туди поїхати. Ти будеш поводатаркою в моїй запізнілій прощі на Тарасову могилу.
— Обов’язково поїдемо! — скрикнула дівчина.— Адже я там народилась. Руки, руки, Юрчику! Доведеться зв’язати тобі руки! Я покажу тобі там кожен куточок. Там є мої ярки, мої кущики. Знаєш, я гуляю було, побачу кущик і скажу: це буде мій кущик.
— Я боюсь, що ті кущики вже повиростали в дерева,— зауважив Славенко, кидаючи цигарку.
— Навіщо ти сказав... так жорстоко,— спитала дівчина. — Ні, ті кущики є, вони не виросли. От побачиш... Ах, Юрчику, як там гарно! Це чудово, що ми туди поїдемо. Коли? В квітні? Ні, ще холодно... В травні? Ой, як довго! Підемо в степ, далеко-далеко... І будемо йти, іти... поруч...
— Поруч,— проказав Юрій схвильовано.
Він переймався її поривом; чудний тихий блиск її очей його заворожував. Траплялись іноді хвилини, коли Марта ставала незвичайна, гострий доплив чуття перетворював її. Ясна лагідність займалася в її рисах, і заразом був у них тривожний, жагучий смуток, якесь тужливе й нестримне піднесення, що збуджувало в ньому захват і покору, здіймало в ньому бажання носити її світами на руках. Тоді тиша наставала в кімнаті, мовчанка кохання, коли він колисав її у млявих обіймах і торкався, схиляючись, устами її уст, де тихо поєднувалась їх зневолена від надміру жага.