— О, силач,— скрикнув Степан Григорович. — Чудово, зараз питимемо чай! Сідайте, прошу вас.
— Чай у вашому домі, професоре, стоїть поза всякою конкуренцією,— сказав Славенко.— Він незрівняний своїм ароматом і прозорістю. Безперечно, господиня знає секрет,— додав він, глянувши на Ірен. — Вдома я про такий чай не можу навіть мріяти... Моя "рабиня" частує мене таким пійлом, від якого, зрештою, можна дістати перекруту кишкового.
— Ха, ха, ха! — засміявся професор. — Та, мабуть, ще й холодним!
— Це невигода холостяцького життя,— зауважила мати.
— Мамо, присунь мені цукор,— з притиском сказала Ірен. — Прошу, Юрію Олександровичу.
— Дякую,— промовив той, беручи склянку. — А надто зараз я не відмовлюсь від склянки гарного чаю. У мене справді в горлі пересохло...
— Ви після лекції? — спитала Ірен. — Прошу, тато!
— Ірусь, ти молодець у мене! — сказав професор.
— Ні, де там! — відповів Славенко. — Власне, я таки з лекції, але уявіть собі, з лекції українізації!
— Невже? — здивовано скрикнув професор.
— Яке безглуздя! — сказала мати.— Це ж заважає вашій роботі!
— Уже три місяці,— сказав Славенко.
— Не заздрю вам,— сказала Ірен.
— Я сам собі не заздрю,— сміючись, промовив Славенко.— Але що поробиш! Я підходжу до цієї справи цілком розумово. Треба ж було колись вивчати політграмоту, яка, звичайно, і для мене особисто, і для біологічної хімії абсолютно не потрібна! Тепер українська мова, і я не певен, чи задля громадської користі нам не доведеться колись вивчати, наприклад, куховарської справи...
— Коли всі куховарки керуватимуть державою,— сказала Ірен.
— Атож, ви цілком мене зрозуміли. Проблема куховарки стоїть у нас дуже гостро. Зрештою, зовсім природна річ — живемо ми неминуче в певних обставинах, і цим обставинам мусимо щось сплачувати...
— Марусю,— раптом звернувся професор до дружини. — Я забув тобі, серденько, сказати: на нас близько тисячі карбованців прибуткового податку наклали!
— То це треба негайно опротестувати,— півголосом промовила вона.
— Я не маю найменшого сумніву,— вів далі Славенко,— що найближчого часу, принаймні в науковій галузі, мовна проблема буде радикально розв’язана. Це дуже дивно, але мусимо визнати, що після кількох століть розвою, зараз для нас, учених, середньовіччя з єдиною латинською мовою є поступовий ідеал! Звичайно, ми повинні прагнути до нової, простої і сконденсованої мови, яка відповідала б нашим розумовим потребам. Сучасні мови, в тому числі й наша російська, занадто зіпсовані літературою, занадто переобтяжені синонімами, не припущенними в науковій роботі. Есперанто мене дуже цікавить, і я вже добре засвоїв його... заразом з українською мовою.
— Я проти есперанто,— заявив професор. — Ірусь, ще скляночку!
— Але це, зрештою, неможливе, професоре! Ви повинні мене зрозуміти. В своїй галузі я майже нічого не маю російською мовою. Я мусив вивчати німецьку, англійську й французьку. Торік на замовлення шовкотреста я опрацьовував деякі питання з шовківництва і мусив вивчати ще й італійську.
— Ви бачите, як нас душать,— сказала мати. — Тисячу карбованців податку! Тисячу карбованців!
Юрій Олександрович ввічливо посміхнувся.
— Так, це велика прикрість,— промовив він до матері. — Ще більша, може, прикрість те, що певна матеріальна забезпеченість зробилася в нас від’ємною прикметою. Маючи якихось зайвих п’ятсот карбованців, здобутих до того ж чесною працею, починаєш незручно себе почувати, починаєш таїтися з цим своїм невеличким достатком... Ми ще не вижили психології військового комунізму, ми одягаємось, наприклад, гірше, ніж могли б одягатися, силкуємось якнайскромніше встаткуватися і щороку прибіднюємось. Пристойне вбрання вважається в нас за непристойну розкіш, і я знаю багатьох, хто й досі ще не виліз із жахливої толстовки...
— Бо кожен ледар має право крикнути тобі: то непман! — сказала мати.
— В соціалістичній країні панує психологія жебраків,— зауважила Ірен.
— Ви хочете щось сказати, професоре? — спитав Славенко.
— Та дивіться, ваш чай уже зовсім прохолов!
Після першої склянки, швидко випитої, професор робив перепочинок, копирсався в зубах, посміхався, бурмотів "чудово" й переходив у грайливий настрій.
— І все-таки, незважаючи на всі оці прикрості нашої доби,— вів Славенко,— я мушу категорично висловитись за неї.
— Він хоче потрапити до міськради,— скрикнув, сміючись, професор.
— Татко, не пустуй! — з докором мовила Ірен.
— Ви помиляєтесь, професоре,— відповів Славенко,— громадські навантаження я теж залічую до великих прикростів нашої доби. Але я бачу і її незрівнянні прикмети. Доба так званої диктатури пролетаріату є, насправді, доба боротьби розуму за абсолютну першість.
Він на мить спинився, немов даючи усвідомити враження від своїх слів, а потім заговорив трохи міцнішим голосом з неприємними нотками самовпевненості,— тим голосом, яким читав лекції студентам.
— І коли це зрозуміти, тоді в іншому світлі стане перед вами справа хоч би з тим самим достатком. Влада речі над людиною — це найганебніша влада, найбільша перешкода до перемоги розуму. Щоб побороти її, треба було річ скомпрометувати, принизити достаток у психології цілого громадянства. І коли зараз, купуючи нове вбрання, ви не почуваєте вже чистої радості, коли ваше чуття від придбання речі вже подвоєне, то це є перший удар по віковічній владі матеріального. Її треба зруйнувати. Людність загине, якщо їй не пощастить сконцентрувати всі свої сили у вищих, розумових сферах діяльності. Нова людина буде байдужа до кольору вбрання й до смаку їжі, та зате знатиме смак розумової радості. Новий побут полягатиме в суворому спрощенні всіх матеріальних та чуттєвих потреб. Тут досить буде статистики й розподілу. Людина втратить до них інтерес, бо зійде на вищий поверх свого існування. Вона більше буде жити духовним і менше матеріальним — от у чім я вбачаю справжній поступ людськості, що підлягає невблаганному економічному рушієві. Земна людськість зростає, і кожного нового зайду на землі треба нагодувати, одягти й узути. Зріст людності й обмеженість ресурсів нашої планети — оці два чинники об’єктивно ведуть нас до перемоги розуму, чи, як кажуть тепер, до комунізму...