— Віктор уміє водити машину?
— Коли б умів, то пан Фюмаль взяв би його замість Фелікса.
Коли це так, навряд чи він встигне далеко втекти.
— Ми ще довго повинні тут залишатись? — запитала Луїза Бурже.
— Днів два-три, не більше. Доведеться ще закінчити з формальностями. Вас усіх, мабуть, ще раз опитають.
Побачивши Мегре, Фелікс кинув на нього недовірливий погляд і помчав до своєї нареченої. Невже він влаштує їй сцену ревнощів за те, що вона залишалась так довго на самоті з комісаром?
Мегре вийшов на вулицю і попрямував до найближчого бістро на бульварі Батіньоль, де вже був учора. Бармен, видно, мав добру пам'ять.
— Пива? — запитав він.
Комісар похитав головою. Сьогодні йому не хотілось пива. В барі приємно пахло коньяком, і хоч було ще рано, він несподівано для самого себе промовив:
— Чарку мартелі.
Невдовзі він замовив другу, потім третю.
Все-таки цікаво, що ця драма почалася так давно, в маленькому глухому селі Сен-Фіакрі, де вперше побачили світ Фердінанд Фюмаль і він сам. Байдуже, що один з них народився в чужому маєтку, другий — в м'ясній лавці, а третій — в дерев'яній халупі край села.
Мегре знав людей, серед яких вони зростали, дихав повітрям, яким вони дихали, і йому здавалось, що він глибоко їх розуміє.
Чи справді йому буде приємно, коли це полювання на вбивцю закінчиться успіхом і Віктор зійде на ешафот?
Він би не знав, що відповісти, коли б його раптом про це запитали. Думок не було, була лише низка образів, що линули один за одним, заступаючи стойку з каламутним дзеркалом та рядами пляшок. З самого початку Фюмаль повівся так визивно з комісаром лише тому, що з дитинства ненавидів його як сина графського управителя, котрий був втіленням самого графа в очах селян.
Віктор, напевне, вважав своїми ворогами всіх тих, хто не блукав разом із ним по лісах, а жив у кам'яних будинках і не воював з жандармами та лісниками..
Фюмаль страшенно помилився, коли привіз його до Парижа і зачинив у цій гранітній коробці на бульварі Курсель.
Для Віктора цей розкішний особняк нічим не відрізнявся од в'язниці. Він жив у своїй сторожці, немов той ховрах у норі, мріючи, мабуть, про ранкову росу на траві і дичину, що потрапила в пастку.
Тут у нього не було рушниці, як там, у лісі, зате він привіз з собою "Лугера" і, мабуть, не раз гладив його з ностальгічною тугою.
— Хазяїне, ще одну! — промовив він, але тут же передумав. — Ні, годі!:
Йому вже не хотілося пити. В цьому не було потреби. Він мусив закінчити справу Фюмаля і взятися, нарешті, як слід за пошуки англійки.
9. РОЗШУК ЗНИКЛИХ
Газетний заголовок, який найкраще визначив становище, звучав так: "Подвійна невдача Управління карного розшуку".
Це означало — подвійна невдача Мегре.
З готелю "Сен-Лазар" раптом зникла туристка. Бачили, як вона ввійшла до бару, вийшла звідти, проминула сержанта поліції і немов розтанула в повітрі.
З приватного особняка на бульварі Курсель об одинадцятій годині ранку, коли в будинку була поліція та представники суду, непомітно вийшов чоловік. Це був убивця і не самого лише "м'ясного короля", але й лісника, він мав прикмети, що зразу впадали в око, але теж безслідно зник. Можливо, при ньому була зброя. В його кишенях лежало вкрадених п'ятнадцять мільйонів франків. В Парижі була тільки одна людина, з якою він був знайомий, але й та поза всякою підозрою. Увечері того ж дня, мабуть, боючись ще більшого скандалу, міністр наказав припинити поліційні облави, бо, на його думку, вони лише розбурхують пристрасті населення.
Проте розшук тривав. Оповіщена паризьким Сюрте поліція багатьох країн день у день вела розшук зниклих.
Першою знайшли англійку живу й здорову. Це вже була не місіс Брітт — вона встигла змінити прізвище на місіс Маклей, вийшовши заміж за одного літнього, але ще вельми енергійного австралійського фермера. Їй неважко було переконати чоловіка продати ферму й відкрити готель-пансіонат для туристів.
Правда, ні французька, ні англійська поліція не могли похвалитись, що знайдення місіс Брітт-Маклей — їхня заслуга. Це трапилось цілком випадково — один із туристів, який колись був у спільній з нею групі, вирішив відвідати антиподів і, зупинившись на ніч в придорожньому готелі біля Сіднея, впізнав в особі його хазяйки свою давню знайому.
Вона відмовилась давати будь-які пояснення. Ніхто й не, наполягав. Адже за нею не значилось жодного злочину. Як вона зустріла свого судженого? Як зникла з готелю і залишила Францію? Це її власна справа, яка нікого не стосується. Містер Маклей вигнав у три вирви журналістів, коли ті почали випитувати у неї подробиці.
Про Віктора не було нічого чути цілих п'ять років, але його ім'я і прикмети весь час залишались у блокнотах тисяч поліцаїв у десятках країн.
Одного грудневого дня шербурзька портова поліція затримала чоловіка, який щойно зійшов з товарно-пасажирського пароплава, що прибув із Панами. Він був майже в лахмітті і мав страшенно змучений, хворобливий вигляд. Його паспорт на ім'я Анрі Соера був давно прострочений.
— Прошу йти за мною, — сказав поліцай, обмінявшись поглядом із своїм колегою.
— Навіщо?
— Проста формальність.
За кілька хвилин Анрі Соер сидів перед інспектором портової поліції, який скептично розглядав його паспорт.
— Як твоє ім'я?
— Там же написано — Анрі Соер.
— Де ти народився?
— В селі… Тобто в Страсбурі.
— То в селі чи в Страсбурі?
— Прочитайте самі.
— А де ти ходив до школи?
— Там же… в Страсбурі.
— Це часом не на набережній Сен-Нікола?
Інспектор назвав ще кілька вулиць, площ, готелів, ресторанів.
— Це було так давно, — зітхнув пасажир, обличчя якого вкрилося потом.
Він, мабуть, схопив лихоманку в тропіках, бо його тіло почало раптом конвульсивно здригатись.
— Як твоє ім'я?
— Я ж вам сказав.
— А насправді?
Затриманий не здавався, хоч йому, видно, ставало все гірше.
— Де ти дістав цей паспорт?
— Там усе написано.
— Оце й дивно — паспорт у тебе не фальшивий, а ось ти — не той. Дай руку!
За хвилину на двох аркушах білого паперу зачорніли відбитки пальців.
— Що ви з ними робитимете?
— Перешлю до Парижа! Там зразу скажуть, хто ти.
— В такому разі… — зітхнув затриманий.
— Твоє ім'я?