Телички пасуться на луці, Тереза сидить на пеньку, а Каренін тулиться до неї, поклавши голову їй на коліна. І Тереза пригадує, як колись, років десять тому, вона прочитала в газеті коротеньке повідомлення про те, що в одному російському місті перестріляли всіх собак. Це коротеньке повідомлення, непримітне і на перший погляд незначне, викликало в неї жах перед цією надто великою сусідньою країною.
Це повідомлення було призвісткою всього, що прийшло потім. У перші роки після російського вторгнення ще не можна було говорити про терор. Оскільки майже ввесь народ протистояв окупаційному режиму, росіянам доводилося вишукувати серед чехів окремих людей, щоб просунути їх до влади. Але де шукати таких людей, коли віра в комунізм і любов до Росії були мертві? Шукали серед тих, хто прагнув за щось помститися життю. Їхню агресивність треба було об'єднати, виплекати і тримати у бойовій готовності. Але спершу необхідно було випробувати силу на тимчасовій мішені. І такою мішенню стали тварини.
Газети тоді почали друкувати цикли статей і організовувати листи читачів. Вимагали, наприклад, винищити у містах голубів. І їх таки винищили. Однак головний удар було скеровано проти собак. Люди ще не отямилися після катастрофи окупації, а газети, радіо і телебачення тільки й торочили про собак, як вони загиджують тротуари й парки, загрожуючи тим самим здоров'ю дітей, користі від них ніякої, а годувати треба. Почався такий психоз, що Тереза стала боятися, аби під'юджена потолоч не скривдила Кареніна. Лише через рік накопичена (і на тваринах натренована) лють ударила по своїй справжній мішені: по людях. Почалися звільнення з роботи, арешти, судові процеси. Тварини змогли нарешті полегшено зітхнути.
Тереза весь час гладить Кареніна по голові, що спокійно відпочиває в неї на колінах. А сама подумки говорить приблизно так: нема ніякої заслуги в тому, що ти добре ставишся до іншої людини. Терезо, ти повинна ввічливо ставитися до своїх односельців, бо інакше не могла б жити в селі. І навіть до Томаша ти повинна ставитися любовно, бо Томаш тобі потрібний. Ми ніколи не зможемо визначити з упевненістю, наскільки наше ставлення до інших людей є результатом наших почуттів — любові, неприязні, добросердя чи злості — й наскільки воно зумовлене рівновагою сил між нами і ними.
Щира доброта людини у всій її чистоті й свободі може проявитися лише до того, хто не має ніякої сили. Справжнє моральне випробування людства, те найголовніше випробування (сховане так глибоко, що його важко помітити) полягає у ставленні людства до тих, кого віддали на його волю: до тварин. І тут людина зазнає повного краху, такого краху, з якого випливають і всі інші.
Одна з теличок підійшла до Терези, зупинилась і довго дивилася на неї великими брунатними очима. Тереза знала її. Називала її Маркетою. Тереза охоче придумала б імена всім своїм теличкам, але не могла. Їх було надто багато. Колись давно, ще років сорок тому, всі корови в цьому селі мали імена.
(А оскільки ім'я — це знак душі, то можна сказати, що, всупереч Декарту, вони її мали.) Але потім села перетворили на великі кооперативні фабрики, і корови проживали все своє життя на двох квадратних метрах корівника. Відтоді вони не мають імен, ставши "machine animatae". Світ погодився з Декартом.
У мене ввесь час перед очима Тереза: як вона сидить на пеньку, гладить Кареніна по голові й думає про крах людства. В цю хвилину пригадується мені інша картина: Ніцше виходить зі свого готелю в Турині. Він бачить перед собою коня і кучера, який б'є його батогом. Ніцше підходить до коня, на очах у кучера обнімає його за шию і плаче.
Це було 1889 року, коли Ніцше теж був уже далекий від світу людей. Іншими словами: саме тоді в нього проявилася його душевна недуга. Але саме тому, здається мені, його жест має далекосяжний смисл. Ніцше прийшов просити у коня вибачення за Декарта. Його божевілля (тобто його розлад із людством) почалося в ту хвилину, коли він заплакав над конем.
І це той Ніцше, якого я люблю так само, як люблю Терезу, на колінах у якої лежить голова смертельно хворого собаки. Я бачу їх поряд: обоє сходять із дороги, по якій людство, "пан і володар природи", маршем простує вперед.
3
Каренін породив два рогалики і одну бджолу. Він здивовано дивився на своє незвичайне потомство. Рогалики поводилися спокійно, зате бджола хилиталася, мов п'яна, а тоді злетіла в повітря і зникла.
Це був сон, який снився Терезі. Прокинувшись, вона відразу ж розповіла його Томашеві, і вони обоє пробували знайти в ньому якусь утіху; це сон перетворив хворобу Кареніна на вагітність, а драму народження на щось смішне і водночас ніжне: на два рогалики й одну бджолу.
У душі її знову спалахнула нелогічна надія. Вона встала, вдяглася. І тут, у селі, її день починався з того, що вона йшла до крамниці купити молока, хліба, рогаликів. Та коли цього разу вона покликала Кареніна, щоб ішов із нею, він ледве підняв голову. Це вперше він відмовився взяти участь в обряді, якого раніше сам беззастережно домагався.
Отже, Тереза пішла сама. "А де ж Каренін?" — запитала продавщиця, котра загодя приготувала для нього рогалик. Сьогодні Тереза понесла його у своїй сумці сама. Ще у дверях вона витягла рогалика й показала його Кареніну. Хотіла, щоб він сам підійшов по нього. Але Каренін лежав не рухаючись.
Томаш бачив, що Тереза засмутилася. Він узяв рогалика до рота і став навкарачки навпроти Кареніна. Потім поволі почав наближатися до нього.
Каренін дивився на нього, і здалося, в очах у нього спалахнув вогник зацікавлення, але він не підвівся. Томаш упритул наблизив обличчя до його морди. Навіть не ворухнувши тілом, пес узяв у пащу частину рогалика, яка стирчала у Томаша з рота. Томаш відпустив рогалика, щоб він увесь дістався Каренінові.
Потім, усе ще навкарачки, він позадкував, утягнув голову в плечі й загарчав, удаючи, що хоче боротися за рогалик. І тоді пес відповів хазяїнові гарчанням. Нарешті! Це було саме те, чого вони чекали! Кареніну захотілося гратись! Каренін ще має бажання жити!
Це гарчання було усмішкою Кареніна, і їм хотілося, щоб ця усмішка протрималась якомога довше. І тому Томаш знову поповз до собаки навкарачки і схопив зубами шмат рогалика, який стирчав у нього в пащі. Їхні голови тепер були зовсім поряд. Томаш відчував запах собачого віддиху, і його обличчя лоскотали довгі шерстинки, які стирчали довкола Каренінової морди. Пес іще раз загарчав і смикнув пащею. В кожного в зубах лишилося по половинці рогалика. Тут Каренін припустився старої помилки: він випустив свій шматок рогалика і спробував хапонути ту частину, яку тримав у роті його господар. Як траплялося й раніше, він забув, що Томаш не собака і що в нього є руки. Томаш, не випускаючи рогалика з рота, підняв упущену на підлогу половинку.