— Через десять днів, якщо ти не маєш нічого проти, можемо з'їздити до Палермо, — сказав він.
— Віддаю перевагу Женеві. — Стоячи перед мольбертом, вона роздивлялась власне полотно.
— Як можна жити, не знаючи Палермо, — намагався пожартувати він.
— Я знаю Палермо, — відказала вона.
— Звідки? — запитав він не без ревнощів.
— Моя знайома надіслала мені звідти листівку. Я приліпила її скотчем у туалеті. Хіба ти не помітив?
А потім розповіла йому історію:
— Був собі поет на початку століття. Був дуже старий, і секретар водив його на прогулянку. "Маестро, — одного разу вигукнув той, — погляньте вгору! Сьогодні над містом пролітає перший аероплан!" — "Я можу собі це уявити", — сказав маестро, не підвівши очей від землі. А я, знаєш, можу уявити собі Палермо. Там такі самі готелі й такі самі автомашини, як у всіх містах. У моїй майстерні принаймні змінюються картини.
Франц засмутився. Він так звик поєднувати свої любовні втіхи з закордонними подорожами, що в своє запрошення "поїдьмо до Палермо!" недвозначно вкладав сексуальний зміст. І тому її заяву "віддаю перевагу Женеві!" можна було витлумачити лише так: його коханка вже не прагне любові з ним.
Чому він почувається так невпевнено при ній? Адже в нього немає для цього ані найменшої підстави! Це ж не він, а саме вона виявила сексуальну ініціативу невдовзі після їхнього знайомства; він був гарний хлопець, у зеніті наукової кар'єри; зрештою, колеги його навіть боялися, бо він у фахових дискусіях проявляв самовпевнену непоступливість. Тож чому він раз по раз повертається до думки, що коханка його покине?
Цьому можна дати лише одне пояснення, що любов для нього не була продовженням громадського життя, а протилежним полюсом. Для нього вона означала мрію віддатися безоглядно коханій жінці. Той, хто віддається комусь на ласку, немов солдат до полону, мусить відкинути будь-яку зброю. А коли немає жодного захисту проти удару, не може не запитувати сам себе: коли той удар упаде. Ось чому можна сказати: для Франца любов означала постійне очікування удару.
Поки він віддавався тривожним роздумам, його коханка поклала пензель і вийшла до сусідньої кімнати. Повернулася з пляшкою вина. Тоді, не сказавши й слова, відкоркувала її й наповнила два келихи.
Йому враз одлягло від серця. Слова "віддаю перевагу Женеві" зовсім не означали, що вона не хоче кохатися з ним, а саме навпаки: їй просто набридло обмежувати хвилини любові лише чужими містами.
Вона підняла келих і випила до дна. Франц також підняв келих і випив. Був страшенно радий, що небажання їхати до Палермо виявилося закликом до любощів, і водночас стало трохи шкода: його коханка вирішила порушити монастирський статут, який передбачав чистоту стосунків, вона не зрозуміла його палкого прагнення зберегти любов од банальності, рішуче відділити від домівки.
Не кохатися з художницею в Женеві — це, власне, було покарання, яке він наклав на себе за те, що був одружений з іншою жінкою. Він відчував ніби якусь провину чи якусь свою ваду. І хоча про його еротичне життя з дружиною не варто було й говорити, бо вони лише спали на одній постелі, будили одне одного вночі голосним диханням і вдихали запахи одне одного. Він з більшою охотою спав би сам, проте спільна постіль лишалася символом подружнього життя, а символи, як ми знаємо, недоторканні.
Щоразу, лягаючи поруч із дружиною в постіль, він думав про те, що уявляє собі його коханка, думаючи про те, як він лягає поруч з дружиною в постіль. І щоразу йому ставало соромно, і саме тому він прагнув якнайдалі віддалити в просторі постіль, де спав з дружиною, від постелі, де любився з коханкою.
Художниця знову налила вина, трохи випила, а тоді мовчки, з дивною байдужістю, так ніби Франца тут узагалі не було, поволі почала знімати блузку. Вона поводилася, ніби майбутня актриса, що має показати під час практичних занять етюд, який мав переконати глядачів, що вона в кімнаті сама й ніхто її не бачить.
Вона була лише в спідничці й ліфчику. Потому (так ніби раптом помітила, що вона в кімнаті не сама) надовго зупинила погляд на Францеві.
Той погляд збентежив Франца, бо він не розумів його. Поміж коханцями швидко встановлюються правила гри, яких вони не усвідомлюють, але яких не можна порушувати. Погляд, утуплений у нього в ту хвилину, виходив за рамки тих правил; він не мав нічого спільного з поглядами й рухами, які передували звичайно їхнім любощам. Не було в ньому ні заклику, ані кокетства, скоріше якесь запитання. А Франц поняття не мав, про що той погляд запитував.
Потім вона скинула спідницю. Взяла Франца за руку і обернула його до великого дзеркала, яке стояло за крок від них, сперте на стіну. Не випускаючи його руки, вона і далі дивилася у дзеркало довгим, запитливим поглядом, то на себе, то на нього.
Біля дзеркала на підлозі стояла підставка, на яку був надягнений старий чоловічий котелок чорного кольору. Вона схилилася по нього і надягла собі на голову. Картина у дзеркалі ураз змінилася: тепер там стояла жінка в білизні, гарна, недоступна, байдужа, а на голові у неї був страшенно невідповідний до даної хвилини капелюх. Жінка тримала за руку чоловіка у сірому костюмі з краваткою.
Він знову вимушено посміхнувся, нічого не розуміючи. Вона роздягалася не для того, щоб кохатися з ним, а лише задля якоїсь дивної витівки: інтимний геппенінг для двох. Він схвально, з розумінням усміхнувся.
Чекав, що художниця відповість на його усмішку, але не дочекався. А вона, не випускаючи його руки, дивилась у дзеркало то на себе, то на нього.
Лицедійство затяглось. Францеві здалося, що витівка (хоч він ладен був уважати її приємною) триває занадто довго. І тому він обережно взяв її капелюх двома пальцями, з усмішкою зняв його з голови й почепив назад на підставочку. Складалося враження, ніби він витер ґумкою вуса, які шкодлива дитина домалювала на іконі Діві Марії.
Художниця ще кілька секунд стояла непорушно, дивлячись на себе в дзеркалі. Потому Франц обсипав її ніжними поцілунками. І знову попросив поїхати з ним на десять днів до Палермо. Цього разу вона, не відмовляючись, пообіцяла йому це, й він пішов.