Несподіванка містера Мілберрі

Сторінка 2 з 4

Клапка Джером Джером

— А що там усередині? — поцікавився я.

— Побачите, коли розв'яжете,— воно не кусається.— І знов сміється.

Ну, нехай, гадаю собі, ризикну, на вигляд ти наче не підозрілий тип. Але потім мені спало на думку щось таке, що я аж завмер зі шворкою в руках.

— А там,— питаю,— не труп?

Він раптом побілів як стіна і схопився за поличку над каміном.

— Боже мій, ви так не жартуйте! — каже мені.— Я про це й не подумав. Розв'язуйте швидше!

— Гадаю, сер, що краще було б вам це зробити самому,— відказую я. Вся ця історія раптом здалась мені дуже непевною.

— Я не можу,— каже він,— після цих ваших слів... Мене аж колотить. Розв'язуйте швидше й скажіть, чи все гаразд.

Цікавість перемогла. Я розв'язав шворку, підняв покришку й заглянув у кошик. Чоловік стояв, одвернувшись убік.

— Все гаразд? Живий? — питає він.

— Живісінький,— відказую.

— І дихає?

— Кепський у вас слух, сер, коли ви не чуєте, як він дихає.

І справді, та істота в кошику сопла так гучно, що чути було й па вулиці. Чоловік прислухався, і йому відлягло від серця.

— Слава тобі, господи! — Він з полегкістю зітхнув і важко впав у крісло біля каміна.— Я про це й не подумав: адже його цілу годину трясло в кошику, і він запросто міг задихнутися під ковдрою... Ні, тепер ніколи не робитиму таких дурних витівок!

— Ви, певне, його любите,— поцікавився я.

Він зиркнув на мене.

— Люблю? Таж це мій син! — І знову зайшовся сміхом.

— О! — вигукнув я.— В такому разі я маю честь говорити з містером Костером Кінгом?

— Костером Кінгом? Моє прізвище Мілберрі...

— А ось же на кошику наліплено, що батько цієї істоти Костер Кінг від Зірки, а мати Дженні Діне від Диявола Дарбі.

Він пильно подивився на мене й хутко поставив між нами стільця. Тепер надійшла його черга подумати, що він розмовляє з божевільним. Але потім йому здалося, що я не дуже небезпечний, і, підійшовши ближче, він заглянув у кошик. І враз у нього вихопився нелюдський зойк. Він стояв по один бік кошика, я — по другий. Крик розбудив собаку: він підвівся, сів і усміхнувся спершу одному з нас, тоді другому. Це був цуцик місяців дев'яти, чистопородний бульдог.

— Моє дитя! — верещав чоловік, аж очі в нього мало не рогом лізли.— Це не моє дитя! Що сталося? Я божеволію?

— Та начебто,— кажу йому.— Не хвилюйтеся і скажіть, що ж ви сподівалися побачити.

— Моє дbтя! — кричав він.— Єдине моє дитя, мою дитину!

— Ви хочете сказати — справжню дитину? — допитувавсь я.— Людське дитя? — Дехто так по-чудному говорить про своїх собак, що відразу й не второпаєш.

— Та вже ж,— стогнав чоловік.— Найпрекрасніше дитя на світі, в неділю йому минуло тринадцять тижнів. Учора в нього прорізався перший зуб.

Він аж нетямився, коли кидав погляд на собачу морду. Раз він рвонувся до кошика задушити собаку — мені насилу пощастило врятувати бідолашну тварину.

— Хіба воно винне? — доводив я.— їй-бо, йому прикро не менше, як вам. Це хтось пожартував з вами — вийняв дитину й посадив собаку, якщо взагалі тут коли-небудь була дитина.

— Що ви хочете цим сказати?

— А те,— кажу,— що ви вже даруйте мені, сер, але люди, які возять дітей у собачих кошиках,— вони трохи не сповна... Ви звідки їдете?

— З Бенбері,— каже він.— Мене там добре знають.

— Звісно, знають,— я йому.— Ви, либонь, із тих молодиків, що їх усюди добре знають.

— Я — містер Мілберрі, бакалійник з Гай-стріт.

— Але тоді чого вас принесло сюди з собакою?

— Ет, дайте мені спокій! — вигукнув він.— Я ж кажу вам, що не знаю. Моя жінка приїхала сюди доглядати хвору матір, і в кожному листі вона пише, що скучила за своїм Еріком...

— У неї розвинений материнський інстинкт,— зауважив я.— За це можна похвалити.

— Я сьогодні рано звільнився,— провадив він далі,— отож взяв дитя з собою, щоб зробити їй приємність. Матір вона не може надовго покинути, а я не можу піти туди, бо теща мене не терпить. Я й вирішив спинитися тут, а Міллі, цебто дружина, прийде, коли буде нагода. Я хотів, щоб це була їй несподіванка...

— І справді буде несподіванка,— докинув я.

— Не жартуйте! Мені зараз не до жартів. Я можу образити вас!

Він мав слушність. Хоча становище й було комічне, сміятись тут не годилося.

— Але навіщо ж ви поклали його в собачий кошик? — запитав я.

Містер Мілберрі відповів дратливо:

— Це ніякий не собачий кошик. Це кошик для пікніків. Я не наважився нести дитину на руках, щоб не глузували з мене хлопчаки на вулиці. А спати наш малий мастак, тож я й подумав, що як улаштую йому тут м'яке й затишне кубельце, він проспить собі всю дорогу. Я взяв його з собою і ні хвильки не спускав з колін. Тут без нечистої сили не обійшлося! Це все дияволові витівки, от що я вам скажу.

— Дурниця,— відказав я.— Пояснити це все можна, треба тільки пометикувати. Ви певні, що це той самий кошик, у який ви поклали дитину?

Містер Мілберрі трохи заспокоївся; підвівшись, він уважно оглянув кошик:

— Дуже схожий. Але я не можу заприсягтися, що він мій.

— Ви сказали, що не випускали його з рук. Це правда?

— Правда,— підтвердив він.— Кошик увесь час був у мене на колінах...

— Але це безглуздя... Звісно, якщо тільки не ви самі поклали в нього собаку замість дитини. Ні, ви спробуйте спокійно все пригадати,— я ж не ваша дружина, я хочу вам допомогти. Може, ви все-таки відходили від нього. Я нічого не матиму проти.

Він задумався і раптом увесь прояснів:

— Їй-богу, ви вгадали! Я на одну секунду залишав кошик на платформі в Бенбері, коли бігав купити газету!

— Оце тепер ви говорите, як розумна людина. І... стривайте-но, якщо я не помиляюся, завтра перший день собачої виставки в Бірмінгемі?

— Здається, й справді...

— Ну, тепер ми вже близько від мети,— сказав я.— Безперечно, цього собаку, запакованого в кошик, подібний до вашого, везли у Бірмінгем. Оце так собача опинилось у вас, а ваше немовля у його власника. І хто його зна, котрий із вас дужче шаліє. Він, мабуть, гадає, що це зумисне йому підкинуто.

Містер Мілберрі прихилився головою до спинки ліжка і застогнав.

— Зараз прийде Міллі,— белькотів він,— і я муситиму їй сказати, що наша дитина помилково потрапила на собачу виставку! У мене не вистачить на це духу, ні-ні!

— Їдьте в Бірмінгем і спробуйте її відшукати. Ви встигнете на п'яту сорок п'ять і до восьмої повернетесь.