— А що там усередині? — поцікавився я.
— Побачите, коли розв'яжете,— воно не кусається.— І знов сміється.
Ну, нехай, гадаю собі, ризикну, на вигляд ти наче не підозрілий тип. Але потім мені спало на думку щось таке, що я аж завмер зі шворкою в руках.
— А там,— питаю,— не труп?
Він раптом побілів як стіна і схопився за поличку над каміном.
— Боже мій, ви так не жартуйте! — каже мені.— Я про це й не подумав. Розв'язуйте швидше!
— Гадаю, сер, що краще було б вам це зробити самому,— відказую я. Вся ця історія раптом здалась мені дуже непевною.
— Я не можу,— каже він,— після цих ваших слів... Мене аж колотить. Розв'язуйте швидше й скажіть, чи все гаразд.
Цікавість перемогла. Я розв'язав шворку, підняв покришку й заглянув у кошик. Чоловік стояв, одвернувшись убік.
— Все гаразд? Живий? — питає він.
— Живісінький,— відказую.
— І дихає?
— Кепський у вас слух, сер, коли ви не чуєте, як він дихає.
І справді, та істота в кошику сопла так гучно, що чути було й па вулиці. Чоловік прислухався, і йому відлягло від серця.
— Слава тобі, господи! — Він з полегкістю зітхнув і важко впав у крісло біля каміна.— Я про це й не подумав: адже його цілу годину трясло в кошику, і він запросто міг задихнутися під ковдрою... Ні, тепер ніколи не робитиму таких дурних витівок!
— Ви, певне, його любите,— поцікавився я.
Він зиркнув на мене.
— Люблю? Таж це мій син! — І знову зайшовся сміхом.
— О! — вигукнув я.— В такому разі я маю честь говорити з містером Костером Кінгом?
— Костером Кінгом? Моє прізвище Мілберрі...
— А ось же на кошику наліплено, що батько цієї істоти Костер Кінг від Зірки, а мати Дженні Діне від Диявола Дарбі.
Він пильно подивився на мене й хутко поставив між нами стільця. Тепер надійшла його черга подумати, що він розмовляє з божевільним. Але потім йому здалося, що я не дуже небезпечний, і, підійшовши ближче, він заглянув у кошик. І враз у нього вихопився нелюдський зойк. Він стояв по один бік кошика, я — по другий. Крик розбудив собаку: він підвівся, сів і усміхнувся спершу одному з нас, тоді другому. Це був цуцик місяців дев'яти, чистопородний бульдог.
— Моє дитя! — верещав чоловік, аж очі в нього мало не рогом лізли.— Це не моє дитя! Що сталося? Я божеволію?
— Та начебто,— кажу йому.— Не хвилюйтеся і скажіть, що ж ви сподівалися побачити.
— Моє дbтя! — кричав він.— Єдине моє дитя, мою дитину!
— Ви хочете сказати — справжню дитину? — допитувавсь я.— Людське дитя? — Дехто так по-чудному говорить про своїх собак, що відразу й не второпаєш.
— Та вже ж,— стогнав чоловік.— Найпрекрасніше дитя на світі, в неділю йому минуло тринадцять тижнів. Учора в нього прорізався перший зуб.
Він аж нетямився, коли кидав погляд на собачу морду. Раз він рвонувся до кошика задушити собаку — мені насилу пощастило врятувати бідолашну тварину.
— Хіба воно винне? — доводив я.— їй-бо, йому прикро не менше, як вам. Це хтось пожартував з вами — вийняв дитину й посадив собаку, якщо взагалі тут коли-небудь була дитина.
— Що ви хочете цим сказати?
— А те,— кажу,— що ви вже даруйте мені, сер, але люди, які возять дітей у собачих кошиках,— вони трохи не сповна... Ви звідки їдете?
— З Бенбері,— каже він.— Мене там добре знають.
— Звісно, знають,— я йому.— Ви, либонь, із тих молодиків, що їх усюди добре знають.
— Я — містер Мілберрі, бакалійник з Гай-стріт.
— Але тоді чого вас принесло сюди з собакою?
— Ет, дайте мені спокій! — вигукнув він.— Я ж кажу вам, що не знаю. Моя жінка приїхала сюди доглядати хвору матір, і в кожному листі вона пише, що скучила за своїм Еріком...
— У неї розвинений материнський інстинкт,— зауважив я.— За це можна похвалити.
— Я сьогодні рано звільнився,— провадив він далі,— отож взяв дитя з собою, щоб зробити їй приємність. Матір вона не може надовго покинути, а я не можу піти туди, бо теща мене не терпить. Я й вирішив спинитися тут, а Міллі, цебто дружина, прийде, коли буде нагода. Я хотів, щоб це була їй несподіванка...
— І справді буде несподіванка,— докинув я.
— Не жартуйте! Мені зараз не до жартів. Я можу образити вас!
Він мав слушність. Хоча становище й було комічне, сміятись тут не годилося.
— Але навіщо ж ви поклали його в собачий кошик? — запитав я.
Містер Мілберрі відповів дратливо:
— Це ніякий не собачий кошик. Це кошик для пікніків. Я не наважився нести дитину на руках, щоб не глузували з мене хлопчаки на вулиці. А спати наш малий мастак, тож я й подумав, що як улаштую йому тут м'яке й затишне кубельце, він проспить собі всю дорогу. Я взяв його з собою і ні хвильки не спускав з колін. Тут без нечистої сили не обійшлося! Це все дияволові витівки, от що я вам скажу.
— Дурниця,— відказав я.— Пояснити це все можна, треба тільки пометикувати. Ви певні, що це той самий кошик, у який ви поклали дитину?
Містер Мілберрі трохи заспокоївся; підвівшись, він уважно оглянув кошик:
— Дуже схожий. Але я не можу заприсягтися, що він мій.
— Ви сказали, що не випускали його з рук. Це правда?
— Правда,— підтвердив він.— Кошик увесь час був у мене на колінах...
— Але це безглуздя... Звісно, якщо тільки не ви самі поклали в нього собаку замість дитини. Ні, ви спробуйте спокійно все пригадати,— я ж не ваша дружина, я хочу вам допомогти. Може, ви все-таки відходили від нього. Я нічого не матиму проти.
Він задумався і раптом увесь прояснів:
— Їй-богу, ви вгадали! Я на одну секунду залишав кошик на платформі в Бенбері, коли бігав купити газету!
— Оце тепер ви говорите, як розумна людина. І... стривайте-но, якщо я не помиляюся, завтра перший день собачої виставки в Бірмінгемі?
— Здається, й справді...
— Ну, тепер ми вже близько від мети,— сказав я.— Безперечно, цього собаку, запакованого в кошик, подібний до вашого, везли у Бірмінгем. Оце так собача опинилось у вас, а ваше немовля у його власника. І хто його зна, котрий із вас дужче шаліє. Він, мабуть, гадає, що це зумисне йому підкинуто.
Містер Мілберрі прихилився головою до спинки ліжка і застогнав.
— Зараз прийде Міллі,— белькотів він,— і я муситиму їй сказати, що наша дитина помилково потрапила на собачу виставку! У мене не вистачить на це духу, ні-ні!
— Їдьте в Бірмінгем і спробуйте її відшукати. Ви встигнете на п'яту сорок п'ять і до восьмої повернетесь.