У дванадцять років, коли її вже перевели в загальноосвітню школу, Кристал вирізнялася серед ровесниць своєю дозрілістю і виробила звичку надовго затримуватися в глибині класної кімнати, куди учні мали приносити роботи з математики і брати там нові завдання. Як це все почалося, Ендрю (котрий, як завжди, чи не найдовше пітнів над математикою) не знав, та коли він підійшов до пластмасових коробок із завданнями, акуратно розставленими на шафках під стінами, то побачив там Роба Колдера і Марка Річардса, які по черзі обмацували і стискали груди Кристал. Більшість хлопців захоплено за цим спостерігали, ховаючись від учителя за підручниками, а дівчата, червоніючи, вдавали, ніби нічого не помічають. Ендрю зрозумів, що половина хлопців уже пройшли ініціацію, і тепер була його черга. Він і хотів цього, і водночас боявся. Боявся не грудей, а того, з яким зухвалим викликом вона на всіх дивилася. Боявся, що зробить щось не так. Тож коли байдужий і неуважний містер Сімондс нарешті підвів голову й промовив: "Кристал, скільки можна там стирчати, бери завдання й сідай на місце", — Ендрю відчув неабияке полегшення.
Відтоді їх давно вже розподілили в різні групи, та вони й далі були однокласниками, тому Ендрю знав, що Кристал з'являлася на уроках дуже зрідка, проте майже завжди втрапляла в якісь халепи. Вона нічого не боялася, як і ті хлопці, що приходили до школи з саморобними татуюваннями, сигаретами, розбитими губами й розповідями про сутички з поліцією, наркотики й доступний секс.
Загальноосвітня школа "Вінтердаун" була розташована в самому центрі Ярвіла. Це була велика противнюча триповерхова будівля, її зовнішня шкаралупа складалася з вікон, проміжки між якими були викладені плиткою бірюзового кольору. Коли двері автобуса зі скрипом відчинились, Ендрю долучився до натовпу учнів у чорних куртках і светрах, які перетинали паркінг у напрямку подвійних вхідних дверей. Він уже наближався до цих шкільних дверей, намагаючись пропхатися досередини, коли побачив, як під'їжджає "Ніссан Мікра", і відійшов убік, щоб дочекатися свого найкращого друга.
Пузо, Тельбух, Кабан, Товстун, Волан, Волик, Волохач, Жирко — ніхто в школі не мав стільки прізвиськ, як Стюарт Вол. Його манера ходити підстрибом, кістлявість, бліде обличчя, занадто великі вуха й постійно невдоволений вираз — уже й цього було достатньо, щоб вирізнятися серед інших, але найбільше він славився своїм ядучим гумором, безпристрасністю і незворушністю. Якось йому вдавалося відмежовуватися від усього, що могло б сформувати слабкий характер. Його анітрохи не бентежило, що він був сином непопулярного серед учнів заступника директора школи, з якого всі глузували, а його мати була старомодною товстезною вчителькою-консультантом. Він був самим собою, винятковим і унікальним Жирком, шкільною знаменитістю і світилом, і навіть поляни, тобто учні, що мешкали на Полях, реготали з його анекдотів і майже ніколи не кепкували з його родинних зв'язків, не бажаючи нарватися на його ядучу й нещадну відповідь.
Ось і цього ранку Жирко абсолютно не втратив самовладання, коли на очах учнівської юрби, що проходила повз них, мусив вибиратися з Ніссана не тільки разом з матір'ю, а й з батьком, який зазвичай прибував до школи окремо від них. Поки Жирко наближався до Ендрю, той знову пригадав собі Кристал Відон і її виставлені напоказ стрінги.
— Здоров, Арфе, — привітався Жирко.
— Привіт.
Вони почали розштовхувати юрбу, закинувши собі на плечі шкільні портфелі й тицяючи ними в обличчя менших учнів.
— Каббі розплакався, — повідомив Жирко, коли вони піднімалися сходами.
— А що таке?
— Та вчора віддав кінці Баррі Фербразер.
— Ну, так, я чув, — сказав Ендрю.
Жирко глузливо зиркнув на нього, як він це завжди робив, коли хтось намагався шахрувати, вдаючи з себе всезнайку.
— Моя мама була в лікарні, коли його привезли, — сердито буркнув Ендрю. — Вона там працює, якщо ти не забув.
— Ну, так, — уже без тіні насмішки мовив Жирко. — Ти знаєш, що вони з Каббі були голубими. І Каббі збирається про це оголосити. Нічого доброго, Арфе.
Піднявшись сходами нагору, вони розійшлися кожен по своїх кімнатах для реєстрації. Більшість одногрупників Ендрю вже сиділи, звісивши ноги, на своїх партах або спиралися на шафки попід стінами. Портфелі лежали під стільцями. Як завжди по понеділках, усі розмовляли голосно й невимушено, бо шкільні збори проводилися в спортивній залі, куди треба було йти через подвір'я. Учителька відмічала новоприбулих в журналі реєстрації. Вона ніколи не робила офіційної переклички. Таким чином вона намагалася втертися їм у довіру, проте учні тільки зневажали її за це.
Кристал прибула, коли вже задзвонив дзвінок. Вона крикнула з порога: "Я тут!" — і відразу пішла геть. Усі, не припиняючи розмов, рушили слідом за нею. Ендрю з Жирком знову зустрілися на сходах, і загальний потік поніс їх до задніх дверей, а тоді далі через широке заасфальтоване подвір'я.
Спортивна зала тхнула потом і тренувальними знаряддями. Від її голих побілених стін луною відбивався гамір нескінченних теревенів між сотнями балакучих підлітків. Підлогу вкривав сірий поплямлений килим, на якому різнокольоровими лініями були позначені тенісний і бадмінтонний корти, футбольне поле і хокейний майданчик. Килим був твердий і боляче обпікав голі ноги, якщо на нього впасти, але сидіти на ньому впродовж загальношкільних зборів було приємніше, ніж на дерев'яній підлозі. Ендрю й Жирко з почуттям власної гідності вмостилися на пластмасових стільчиках, вишикуваних рядами в глибині зали для старшокласників.
Перед учнями стояв старий дерев'яний подіум, за яким сиділа директорка школи місіс Шовкрос. Батько Жирка, Колін Вол, на прізвисько Каббі, підійшов, щоб сісти біля неї. Цей високий із залисинами чоловік рухався так, ніби напрошувався на пародіювання: нерухомі, притиснуті до боків Руки, і тіло, що підстрибувало набагато енергійніше, ніж це було потрібно. Усі прозивали його Каббі через його пунктик тримати в ідеальному порядку скриньки (він казав на них "кабінки"), що висіли на стіні біля його кабінету. Одні з них були призначені для журналів відвідування, а інші — для всіляких шкільних матеріалів. "Ельзо, не забудь покласти це у відповідну кабінку!". "Це може випасти з кабінки — Кевіне, поправ, бо воно звисає!". "Дівчинко, не переступай через це! Підніми й поклади на місце, для цього є спеціальна кабінка!".