— Що ти сказала?
Містер Фербразер розвернувся, щоб поглянути на Кристал. До цього ще ніхто не бачив його по-справжньому сердитим.
— А шо такого, — напіврозгублено, напівдемонстративно озвалася Кристал. — Я пожартувала. Вона знає, шо це жарт. Скажи? — зажадала вона в Суквіндер, і та боязко пробурмотіла, що так, вона знає — це жарт.
— Щоб я більше ніколи не чув цього слова.
Усі знали, як добре він ставився до Кристал. Знали, що він кілька разів платив за неї зі своєї кишені, щоб вона могла поїхати з ними на змагання до інших міст. Ніхто так голосно не реготав з жартів Кристал, як містер Фербразер. Ці жарти бували дуже смішними.
Вони пішли далі, але всім було ніяково. Суквіндер боялася дивитись на Кристал. Почувалася винною, як завжди.
Коли вони вже підходили до мінівена, Кристал сказала так тихенько, що навіть містер Фербразер не міг почути:
— Це був жарт.
Суквіндер квапливо відповіла:
— Я знаю.
— Ну, от. В'бач.
Вона зробила це слово односкладовим, але Суквіндер було й цього досить. Це її очистило. Повернуло гідність. Зворотною дорогою до Пеґфорда вона вперше в житті сама запропонувала заспівати пісню-гімн їхньої команди і попросила Кристал почати з партії репера Джей-Зі.)
Поволі, неймовірно поволі, її родина нарешті повкладалася спати. Джасвант дуже довго була у ванній кімнаті, грюкаючи й брязкаючи там невідомо чим. Суквіндер зачекала, поки "Крикушка" вийде з ванни, поки батьки перестануть розмовляти у спальні, поки все в будинку затихне.
І ось, нарешті, вона була в безпеці. Сіла на ліжку й витягла з вуха старого свого іграшкового зайчика бритву. Вона поцупила її з шафки Вікрама у ванній кімнаті. Встала з ліжка, взяла з полички ліхтарик і жменьку паперових серветок і пішла в найдальший кінець кімнати, де в кутку було невеличке округле заглиблення, еркер. Вона знала, що світло ліхтарика тут обмежене стінами і не просочиться крізь дверні щілини. Суквіндер сіла, притулившись спиною до стіни, відгорнула рукав нічної сорочки й освітила ліхтариком темний хрестоподібний слід, залишений минулого разу. Рана майже зажила, але шрами від неї ще яріли на руці. Легенько здригнувшись від страху, що тепер зосередився тільки на одному (і це вже було блаженним полегшенням), вона приклала лезо до передпліччя і чикнула по шкірі в напрямку до ліктя.
Її обпік гострий полум'яний біль, струменем бризнула кров. Вона затулила рану серветкою і пересвідчилась, що кров не капає ні на сорочку, ні на килим. За пару хвилин зробила ще один надріз, горизонтальний, поперек першого, роблячи паузи, щоб зупинити серветками кров. Бритва допомогла зняти біль з її розпачливих думок і скерувала його в тваринне палання нервів і шкіри: кожен наступний надріз був сходинкою до вивільнення і легкості.
Нарешті Суквіндер витерла лезо й оглянула те, що накоїла: перехрещені криваві рани, пекучий біль, від якого по лиці котилися сльози. Можливо, вона засне, якщо дозволить біль, але треба зачекати хвилин десять-двадцять, доки загусне кров на свіжих ранах. Вона сіла, підібгавши коліна, заплющила зволожені очі і притулилася до стіни під вікном.
Її ненависть до самої себе витекла з неї, принаймні частково, разом із кров'ю. Вона почала думати про Ґаю Баден, нову дівчину, яка відчула до неї несподівану прихильність. Ґая могла б заприятелювати з ким завгодно, зважаючи на її вроду й лондонську вимову, проте під час обідніх перерв чи в автобусі вона постійно шукала товариства Суквіндер. Сама Суквіндер не могла цього збагнути. Їй навіть хотілося спитати, що це за гру вона затіяла. Щодня вона очікувала, коли ж ця нова дівчина зрозуміє, що вона, Суквіндер, волохата й мавпоподібна, повільна й тупа, що її треба зневажати, висміювати і ображати. Ґая, звісно, невдовзі збагне свою помилку, тож їй, Суквіндер, знову, як завжди, залишиться тільки змиритися з поблажливо-жалісливим ставленням до неї її давніх подруг, близнят Фербразерів.
Субота
І
О дев'ятій ранку в Соборному провулку вже не було жодного вільного місця для паркування. Вбрані в чорне люди збиралися на тротуарі поодинці, парами і групками, скупчуючись довкола церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих, неначе притягнуті магнітом металеві ошурки. Доріжка, що вела до церковних дверей, поступово залюднювалася, і врешті там уже й яблуку ніде було впасти. Ті, хто не вмістився на доріжці, розтеклися поміж могил, намагаючись не наступати на мертвих, але й не відходити задалеко від входу до церкви. Було зрозуміло, що лавок у церкві аж ніяк не вистачить для всіх, хто прийшов попрощатися з Баррі Фербразером.
Його співробітники з банку, що скупчилися довкола екстравагантної гробниці Світлавів, насилу терпіли безглузду балаканину й ідіотські жарти якогось високого цабе з центрального офісу і не могли дочекатися, щоб він нарешті забрався. Лорен, Холлі і Дженіфер з команди веслувальниць залишили своїх батьків і тулилися одна до одної в затінку порослого мохом тиса. Строката купка членів місцевої ради вела поважну бесіду посеред доріжки: лисуваті потилиці й окуляри з товстими лінзами, чорні капелюхи й культивовані перли. Неголосно віталися між собою члени гольф— і сквош-клубів. Старі університетські друзі впізнавали одне одного і групувалися разом. А поміж ними всіма тулилися, мабуть, чи не всі мешканці Пеґфорда у своєму найкращому вбранні приглушених кольорів. У повітрі бринів відгомін неголосних розмов. В очікуванні мерехтіли обличчя.
Найкраще, з сірої вовни, пальто Тесси Вол мало такий вузький крій, що вона не в змозі була підняти руки вище грудей. Стоячи з сином збоку від церковної доріжки, вона обмінювалася зі знайомими сумовитими посмішками й помахами рук, одночасно сперечаючись із Жирком, але крізь стиснуті вуста, щоб ніхто не побачив.
— Заради Бога, Стю. Він був найкращий приятель твого батька. Хоча б зараз поводься належним чином.
— Ніхто не казав, що це так, бляха, затягнеться. Ти ж обіцяла, що все скінчиться о пів на дванадцяту.
— Не лайся тут. Я казала, що ми вийдемо з церкви десь о пів на дванадцяту…
— …то я й думав, що це все. І домовився з Арфом про зустріч.
— Але ти мусиш прийти на похорон, твій батько нестиме труну! Подзвони Арфу й домовся на завтра.