— Саю?
— Що?
— Усе гаразд, га? З тим комп'ютером?
З неї була нікудишня акторка. Намагалася сказати це недбало й спокійно, а вийшло перелякано й розгублено.
Це вже не вперше в їхньому домі опинялися крадені речі. Крім того, Саймон щось там шахраював з електролічильником, а ще надавав якісь "ліві" послуги за готівку на своїй типографії. Від цього їй так крутило ночами в шлунку, що вона не могла спокійно заснути, але Саймон зневажав людей, які боялися ризикувати (а їй з самого початку подобалося в ньому те, що цей неотесаний і дикий хлоп, який мало не до всіх ставився з відвертим презирством, зневагою і зверхністю, завдав собі стільки клопоту, щоб привабити її, і що він, якому так важко було вгодити, обрав саме її, одну-єдину, гідною себе).
— Про що ти говориш? — спокійно перепитав Саймон. Усю свою увагу він переніс з Ендрю на Рут, вп'явшись тепер у неї своїм незмигним, лиховісним поглядом.
— Ну, чи не буде якихось… якихось з ним проблем, чи як?
Саймона охопило бажання жорстоко помститися їй за те, що вона інтуїтивно вловила його побоювання і посилила їх власним занепокоєнням.
— Ну, я не хотів цього казати, — поволі вимовив він, вигадуючи на ходу байку, — але, як виявилось, були деякі проблеми, коли їх поцупили. — Ендрю з Полом перестали їсти і втупилися в нього. — Побили якогось охоронця. Я про це довідався надто пізно. Тепер маю надію, що все якось минеться.
Рут мало не задихнулася. Вона не могла повірити, що він так спокійно, таким рівним голосом переповідає деталі цього брутального пограбування. Тепер було зрозуміло, чому він прийшов додому в такому настрої, тепер усе було зрозуміло.
— Тому дуже важливо, щоб ніхто навіть не згадував про цей комп'ютер, — додав Саймон.
Він обвів їх усіх своїм нестямним поглядом, наголошуючи на небезпеці, що нависла над ними.
— Ми зрозуміли, — видихнула Рут.
Її уява миттю намалювала картини з поліцією під дверима, перевіркою комп'ютера, арештом Саймона, якого помилково звинувачують у насильницькому нападі… і ув'язненням.
— Ви чули тата? — ледь чутно звернулася вона до синів. — Нікому не кажіть про наш новий комп'ютер.
— Усе буде добре, — сказав Саймон. — Усе буде нормально. Якщо тільки ніхто не бовкне зайвого.
Він знову зосередився на запіканці. Рут дивилася то на Саймона, то на синів. Пол мовчки й налякано длубав їжу виделкою, совгаючи її по тарілці.
Але Ендрю не повірив жоднісінькому батьковому слову.
"Брехливий довбаний мудак. Ти просто ловиш кайф, лякаючи її".
Скінчивши їсти, Саймон встав і сказав:
— Ну, а тепер глянемо, чи хоч працює ця клята штучка. Ти, — показав він пальцем на Пола, — підеш витягнеш його з коробки й поставиш обережно… обережно… на підставку. А ти, — показав він на Ендрю, — ти ж вивчаєш комп'ютери, так? То скажеш мені, що з ним робити.
Саймон перший пішов до вітальні. Ендрю знав, що він намагався підловити їх на помилках, хотів познущатися з їхньої незграбності. Маленький і полохливий Пол міг не втримати в руках комп'ютера, а сам Ендрю, звісно, міг би щось наплутати. З кухні за їхніми спинами долинав брязкіт тарелів, що їх прибирала зі столу Рут. Принаймні тепер вона опинилася поза лінією вогню.
Ендрю кинувся, щоб допомогти Полу піднести важкий системний блок.
— Він сам це зробить, не велике цабе! — гаркнув Саймон.
Якимось чудом Полу таки вдалося поставити тремтячими руками комп'ютер на підставку, після чого він так і завмер на місці, перегородивши Саймонові дорогу.
— Ану, пішов геть, йолопе дурний, — закричав Саймон.
Пол прожогом побіг до дивана й заховався за ним. Саймон схопив мережевий дріт і зиркнув на Ендрю.
— Куди це пхати?
"Запхай собі в сраку, паскудо".
— Дай мені, і я…
— Я питаю, курва, куди я маю це запхати! — заревів Саймон. — Ти вивчаєш комп'ютери, ось і кажи, куди це йде!
Ендрю нахилився над задньою платою комп'ютера. Спочатку дав Саймонові помилкову інструкцію, але потім випадково знайшов потрібний отвір.
Коли Рут зайшла до вітальні, вони вже майже все закінчили. Зиркнувши на неї, Ендрю відразу здогадався, що вона воліла б, аби ця штука не запрацювала, щоб Саймон кудись її викинув і махнув рукою на викинуті вісімдесят фунтів.
Саймон всівся перед монітором. Після кількох марних спроб він виявив, що бездротовій мишці бракувало батарейок. Пол метнувся по них на кухню. Коли він, повернувшись назад, простяг батькові батарейки, Саймон так рвучко їх хапнув, ніби Пол збирався з ними втікати.
Висолопивши язика й по-ідіотськи випнувши підборіддя, Саймон почав вовтузитися з батарейками, люто й безуспішно намагаючись вставити їх на місце. Його обличчя завжди набирало цього оскаженіло-брутального виразу, мовби попереджуючи, що він ось-ось готовий зірватися з прив'язі, після чого буде вже не в змозі відповідати за свої дії. Ендрю уявив, як він іде звідси, позбавляючи батька такої необхідної йому під час нападів люті аудиторії. Майже фізично відчув удар мишкою по потилиці, коли він уявно відвернувся й пішов геть.
— Та лізь же ти… йохарний бабай… ЛІЗЬ!
Саймон почав гарчати низьким тваринним голосом, що так пасував його перекошеному від злості обличчю.
— О-о-о… г-р-р-о-о… ПАСКУДНА СРАНЬ! Ану, бляха, ти це зроби! Ти! Ти маєш, курва, пальці, як у довбаної дівки!
Саймон мало не втиснув Полові в груди мишку й батарейки. Пол почав тремтячими пальцями вставляти в мишку маленькі металеві трубочки. Врешті заклацнув пластикову накривку і простяг батькові мишку.
— Дякую, Полінко.
Саймон знову випнув підборіддя і став подібний на неандертальця. Він за звичкою поводився так, ніби все довкола, навіть неживі предмети, змовилися дратувати його. Він знову поклав мишку на килимок.
"Запрацюй".
На екрані з'явилася маленька біла стрілочка, що жваво зарухалася, виконуючи Саймонові команди.
Напруження спало, й усі полегшено зітхнули. Саймонове лице перестало бути схожим на неандертальця. Ендрю уявив раптом ряди японців і японок у білих халатах, людей, що змонтували цю бездоганну машину, людей з делікатними і спритними, як у Пола, пальцями. Усі вони вклонялися йому, ввічливо, цивілізовано й культурно. Ендрю мовчазно подякував від усієї душі їм і їхнім родинам. Вони ніколи не довідаються, наскільки важливо було, щоб саме цей пристрій запрацював.