Несподівана вакансія

Сторінка 3 з 149

Джоан Роулінг

Важко зітхнувши, він поплескав дружину по плечу і відніс порожню тарілку й чашку до посудомийної машини.

— Господи, тепер нам буде про що поміркувати, правда?

Похитуючи короткостриженою сивіючою головою, він вийшов із кухні.

Майлз іноді здавався Саманті безглуздим і дедалі зануднішим. Але подеколи його помпезність їй подобалась, так само, як подобалося надягати на офіційні заходи капе­люшки. Та й, зрештою, цього ранку, якщо вже на те пішло, доречною була певна імпозантність і урочистість. Саманта дожувала грінку й прибрала за собою рештки сніданку, прокручуючи в голові готову історію, якою жадала поділитися зі своєю помічницею.

II

— Помер Баррі Фербразер, — повідомила захекана Рут Прайс.

Вона мало не бігом подолала стрімку садову стежку, щоб застати чоловіка, доки він не пішов на роботу. Не зупиняючись у передпокої, щоб зняти пальто, вона в шарфику й ру­кавичках увірвалася до кухні, де снідав Саймон з їхніми підлітками-синами.

Чоловік завмер, не встигши донести до рота грінку, яку одразу ж відклав повільно-театральним жестом. Двійко хлоп­ців у шкільній формі напівбайдуже обвели очима батьків.

— Думають, що це аневризма, — усе ще задихано пояс­нила Рут, стягуючи рукавиці, розмотуючи шарф і розстіба­ючи пальто. Цій худорлявій чорнявій жінці з великими скорботними очима пасувала її синя форма медсестри. — Він зомлів у гольф-клубі… його привезли Сáма і Майлз Моллісони… а потім під'їхали Колін і Тесса Вол…

Вона вибігла з кімнати, щоб розвісити свої речі, й повер­нулася саме вчасно, щоб відповісти на Саймонове голосне запитання.

— А що таке ананевризма?

— А-не-вриз-ма. Розрив артерії в мозку.

Вона метнулася до чайника, ввімкнула його і, не припи­няючи розмови, почала змітати зі столу хлібні крихти, що назбиралися довкола тостера.

— Він мав потужний крововилив у мозок. Бідна, бідна його дружина… вона в такому відчаї…

Зненацька вражена цим, Рут задивилася на хрустку білиз­ну вкритої памороззю галявини, на монастир по той бік до­лини, кістяк якого чітко вирізнявся на тлі блідо-рожевого неба, і на панорамний краєвид, що був гордістю їхнього Дому-на-пагорбі. Пеґфорд, який вночі був собі просто нічим не примітним ґроном мерехтливих вогників у темній улоговині, поступово проявляв себе в промінні прохолодного сонця. Але Рут нічого цього не бачила: подумки вона була ще й досі в лікарні й дивилася, як Мері виходить з палати, де лежав Баррі, після того, як припинилися всі намарні спроби повернути його до життя. Рут Прайс найбільше й найщиріше шкодувала тих, кого вважала схожими на неї саму. — Ні, ні, ні, ні, — стогнала Мері, і це інстинктивне заперечення луною відбилося в самому нутрі Рут, бо вона раптом уявила на мить себе в ідентичній ситуації…

Не в силах це витримати, вона озирнулася на Саймона. Його русяве волосся було ще густим, тіло гнучке й міцне, як у двадцятирічного, а зморшки в кутиках очей лише дода­вали привабливості, проте Рут, яка після довгої перерви знову почала працювати медсестрою, ось уже вкотре стика­лася з мільйон першим випадком, коли людське тіло відмовляється функціонувати. Замолоду вона не надто цим переймалася, а от тепер усвідомила, яке це щастя бути живим.

— І що, вони нічого не могли йому зробити? — запитав Саймон. — Запломбувати, чи як?

Він звучав роздратовано, немовби ті медики знову все запороли, відмовившись робити прості й очевидні речі.

Ендрю відчув дике задоволення. Останнім часом він помітив, що в батька з'явилася звичка у відповідь на вживання матір'ю медичних термінів засипати її примітивними й дур­нуватими пропозиціями. Церебральний крововилив. Запломбувати, чи як. Мати навіть не усвідомлювала цього. Як і зав­жди. Ендрю їв пластівці "Вітабікс" і наливався ненавистю.

— Коли вони його привезли до нас, було вже запізно щось робити, — пояснила Рут, кидаючи в чайничок пакетики чаю. — Він помер у швидкій допомозі, перед самою лікарнею.

— Чортзна-що, — гаркнув Саймон. — Йому скільки було, сорок?

Але Рут його не чула.

— Пол, у тебе на потилиці ковтун. Ти хоч колись роз­чісуєш волосся?

Вона витягла зі своєї сумочки щітку для волосся й тиць­нула її в руку молодшому синові.

— Без жодних симптомів чи як? — запитав Саймон, а Пол тим часом намагався пропхати щітку крізь густу гриву свого волосся.

— Здається, кілька днів йому дуже боліла голова.

— Ага, — буркнув Саймон, дожовуючи грінку. — Але він не звертав уваги?

— Ну, так, думав, що нічого страшного.

Саймон ковтнув.

— Ну, так тоді й мало бути, — зловісно мовив він. — Треба було пильнувати себе.

"Які мудрі слова, — з несамовитим презирством подумав Ендрю, — які проникливі". Отже, Баррі Фербразер сам винен у тому, що його мозок вибухнув.

"Самовдоволене мудило", — голосно крикнув Ендрю батькові подумки.

Саймон тицьнув ножем на старшого сина й сказав:

— О, до речі. А цей у нас піде працювати. Еге ж, піцолиций?

Рут спантеличено глянула на сина. Багрові щоки Ендрю були рясно всипані прищами. Він втупився у миску з кашею.

— Ага, — вів далі Саймон. — Малий ледачий гівнюк хоче заробити власних грошенят. Тепер за куриво зможе пла­тити сам. Ніяких кишенькових грошей!

— Ендрю! — заволала Рут. — Ти ж не почав?..

— О так, почав. Я його впіймав у сараї, — повідомив Сай­мон, вираз якого був квінтесенцією відвертої неприязні.

— Ендрю!

— Від нас тепер жодних грошей. Хочеш цигарок, купи собі сам, — попередив Саймон.

— Але ж ми казали, — проскиглила Рут, — казали, що перед іспитами…

— Судячи з того, як він просрав усі заліки, ми будемо щасливі, якщо він узагалі отримає бодай якусь кваліфіка­цію. Нехай шурує працювати в Макдональдс, отримає хоч якийсь досвід, — сказав Саймон, підводячись з-за столу й задоволено дивлячись на похилену голову Ендрю та його прищаве обличчя. — Бо ми не прагнемо утримувати тебе під час переекзаменувань, хлопче. Зараз або ніколи.

— Ой, Саймоне, — докірливо мовила Рут.

— Що?

Саймон зробив два кроки, підступивши впритул до жінки. Рут відсахнулася до раковини. Пол випустив з рук рожеву пластикову щітку.

— Я не збираюся фінансувати цього малого гівнюка з його паскудними звичками! Засранець довбаний, ще й курить у моїм, блін, сараї!