Одна 23-річна журналістка з газетки "Ярвіл і околиця" не мала уявлення, що колись такий діяльний мозок Баррі перетворився на жменьку губчастої речовини, що лежала тепер на металевій таці у південно-західній лікарні. Вона перечитала те, що він вислав їй електронною поштою за годину до смерті, а тоді набрала номер його мобільного телефону, але не отримала відповіді. Мобілка Баррі, вимкнена на прохання Мері перед тим, як вони вирушали в гольф-клуб, лежала тепер німо біля мікрохвильової пічки на кухні разом із рештою його особистих речей, що їх Мері забрала з лікарні додому. Ніхто їх не торкав. Ці такі знайомі предмети — його брелок для ключів, телефон, старий пошарпаний гаманець — були мовби частинками тіла самого покійника, чого пальцями або легенями.
Вістки про смерть Баррі поширювалися колами, як сяйво ореолу, від тих людей, які були в лікарні. Вони сягали Ярвіла й тих, хто знав Баррі лише з виду або чув про нього, про його добре ім'я.
Поступово усі ці відомості втрачали форму, розфокусовувалися, або й узагалі спотворювались. Іноді сам Баррі губився за розмовами про характер його кончини, перетворювався на бридку й пульсуючу купку блювотиння й сечі, і тоді здавалося недоречним, навіть гротескно-комічним те, що чоловік може померти так неестетично в елегантному гольф-клубі.
Ось так і Саймон Прайс, що одним з перших довідався про смерть Баррі в своєму Домі-на-пагорбі, з якого було видно як на долоні увесь Пеґфорд, почув своєрідне відлуння цієї новини на типографії "Гаркорт-Волш" у Ярвілі, де він працював з часу закінчення школи. Почув її з вуст молодого водія навантажувача, що вічно жував жуйку і тинявся попід дверима Саймонового кабінету, коли той повертався з убиральні.
Треба сказати, що цей молодик прийшов зовсім не для того, щоб вести розмову про Баррі.
— Та штука, шо тебе типу цікавила, — пробурмотів він, коли зайшов до Саймонового офісу, і Саймон зачинив двері, — я можу доставити її в середу, якшо й досі це потрібно.
— Так? — перепитав Саймон, сідаючи за стіл. — Здається, ти казав, що вона вже готова?
— Готова, але раніше середи в мене не вийде її забрати.
— І скільки це коштуватиме?
— Вісімдесят, готівкою.
Молодик жував мов навіжений. Саймон виразно чув, як чвакає його слина. Жування жуйки належало до тих багатьох речей, які страшенно дратували Саймона.
— Але це точно оригінал? — уточнив Саймон. — Не якась там дешева підробка?
— Беру прямо зі складу, — відповів молодик, совгаючи ногами і знизуючи плечами. — Стопудова фірмá, ще в упаковці.
— Ну, добре, — сказав Саймон. — Принось тоді в середу.
— Що, сюди-во? — витріщив очі молодик. — Нє, старий, не на роботу… Ти де живеш?
— У Пеґфорді, — відповів Саймон.
— Де саме в Пеґфорді?
Саймон відчував просто маніакальну відразу до необхідності повідомляти комусь домашню адресу. Він не любив зайвих гостей, щоб ті втручалися в його приватне життя й, чого доброго, ще й могли завдати шкоди його власності, а ще він сприймав свій Дім-на-пагорбі як щось незаймане, непорочне, цілком відособлене від Ярвіла й від скреготу та гуркоту типографії.
— Я під'їду й заберу товар після роботи, — сказав Саймон, ігноруючи запитання. — Ти де його тримаєш?
Це не викликало особливого задоволення в молодика. Саймон уп'явся в нього очима.
— Ну, тоді бабки вперед, — поставив умову водій вантажопідйомника.
— Спочатку товар, тоді гроші.
— Так не хіляє, старий.
Саймону здалося, що в нього починає боліти голова. Він ніяк не міг позбутися жахливої думки, навіяної зранку його легковажною жінкою, про те, що в мозку людини могла роками непомітно цокати мініатюрна бомбочка. Безперервний стукіт і гуркотіння друкарського верстата за дверима аж ніяк йому не допомагали. Ця невпинна канонада вже роками могла потоншувати стінки його артерій.
— Гаразд, — буркнув він і нахилився, щоб витягти з задньої кишені гаманець. Молодик підступив до столу з простягнутою рукою.
— Ти, може, живеш десь типу біля пеґфордського гольф-клубу? — поцікавився він, поки Саймон відраховував гроші і клав йому в долоню. — Один мій знайомий чувак був там учора і бачив на власні очі, як там загнувся якийсь тип. Почав, курва, блювати, а тоді звалився прямо на паркінгу й віддав кінці.
— Так, я чув, — сказав Саймон, обмацуючи пальцями останню банкноту, щоб пересвідчитися, чи до неї часом не прилипла ще одна.
— Він махлював, той тип. Той, що врізав дуба. Був членом ради і брав хабарі. Ґрейси йому башляли, щоб залишатися підрядниками.
— Так? — байдуже озвався Саймон, хоч його це страшенно зацікавило.
Баррі Фербразер, хто б міг подумати?
— То я ше заїду, — пообіцяв молодик, ховаючи в задню кишеню вісімдесят фунтів. — У середу, тоді й заберемо товар.
Двері офісу зачинилися. Саймон уже й забув про головний біль, що був доволі короткочасним, так його захопила ця новина про шахрайські нахили Баррі Фербразера. Баррі Фербразер, такий діловий і товариський, такий популярний і життєрадісний, а одночасно аферист, що увесь цей час клав до кишені хабарі від Ґрейсів.
Не можна сказати, що це несподіване викриття приголомшило Саймона, як це могло статися з усіма тими, хто знав Баррі, та й образ Баррі анітрохи не побляк у Саймонових очах. Зовсім навпаки, його повага до покійного тільки зросла. Будь-хто з нормальними мізками тільки те й робив, що намагався явно чи потайки відчикрижити собі якомога жирніший кусень. Саймон це знав. Він дивився невидющими очима на екран комп'ютера з якоюсь таблицею, знову не чуючи, як гуркочуть верстати за його припорошеним вікном.
Якщо ти маєш родину, в тебе немає іншого вибору, ніж гарувати з дев'ятої до п'ятої, але Саймон завжди знав, що існували інші, кращі шляхи, що легке й заможне життя погойдувалося над його головою, як та велика паперова піньята з дарунками, що самі посипалися б йому на голову, якби він лише мав достатньо довгого дрючка і знав, коли саме треба ним ударити. Саймон по-дитячому вірив, що решта світу існує для інсценізації його особистої драми, що доля постійно посилає йому знаки й ключі для розгадки, тож він завжди відчував себе тим, хто удостоївся такого знаку, такого небесного підморгування.