Неслухняна жінка

Сторінка 2 з 2

Нечуй-Левицький Іван

— Та нехай вже вертається додому та стає зараз коло своєї жіноцької роботи, бо мені ж треба, щоб хазяйка сиділа в моїй хаті, а не в вашій, мамо, хаті,— промовив Онисько, дивлячись наче сторч у землю, якось понуркувато, буцімто не почував ніякісінької провини в своєму обходінні з молодою жінкою.— Ходім, Варко, додому вкупі зо мною; купи зо два або зо три горшки, бо варив кашу на обід та вже розбив два горшки.

— Як будеш сам хазяйнувать коло печі, то розіб'єш ще й третього горшка. Чоловіки, бач, непридатні до цієї справи, хіба їх горенько навчить, — сказала мати з смішками на устах, але очі радісно блиснули й наче й вони засміялись на радощах, що в хаті молодого зятя настане спокій та мирнота в непомирливих на вдачу дітей, котрі довгенько неначе грались в переваги, хто, мовляв, переважить одно одного, чи чоловік, чи молода гарна жінка.

Онисько стояв мовчки, був, певно, понурий на вдачу і, мабуть, не дуже зрадів, що Варка йде на мир; Варка так само не звеселяла ласкавим поглядом свого понурого чоловіка і все неначе вагалася в думках, чи йти з ним додому, чи вертатись з матір'ю в Трушки. Вона кмітила за чоловіком, зиркаючи гострими очами; було знать по очах, що вона добрий кміта і вміє кмітить.

— Та йди, Варко, до чоловіка, бо незабаром поб'є усі твої горшки, як довго буде сам готувать кашу та борщ. Як загаєшся довго в мами та вернешся, то не знайдеш ні одного живого горщика: усі помруть наглою смертю,— сказав я Варці. Вона осміхнулась. Онисько підвів голову й собі осміхнувся. Молодиці зареготались навкруги.

— Та вже піду, коли мама радить мені вертатись,— веселенько заговорила Варка.

Тимчасом як ми стояли в кружку й балакали та жартували, прохожі люде проз нас певно примітили той кружок й думали, що щось трапилось, бо в кружку стояв я один з панів, а кругом мене стояли молодиці. За людьми прийшло до кружка кільки єврейських цікавих хлопчаків, а за ними з гончарських крамниць прийшли вже старі євреї, а за ними слідком прибігло ще кільки єврейок з другого боку улиці й ніби наторочили вуха, бо нема в світі народу, цікавішого од євреїв. Десь узявся білоцерківський поліціянт, з переулочка попростував до нас. Збірня більшала та більшала, насторочивши цікаві вуха.

— Прощайте, тітко! Передайте од мене поклін моїй сестрі, як вернетесь в Трушки,— гукнув я до Варчиної матері й прожогом насилу протовпився через цікавий натовп старих і молодих євреїв й мерщій попрямував до свого житла в єврейському заїзді.