Місіс Сейтер кинула значущий погляд на дівчину.
— І, мабуть, навколо індіян чимало?
— Давно вже всі до одного вибралися звідси до Доусона. Жодного тубільця немає у цілім краї, за винятком Вінепай, та й вона родом з плем'я коюкук — це миль із тисячу річкою наниз.
Місіс Сейтер аж дух перехопило; і хоч усмішка так і лишилась їй на губах, а проте чоловікове обличчя відлинуло від неї десь далеко-далеко, а перед очима, немов п'яне, завирувало колоддя тої халупчини. Аж тут її запросили сісти до столу і тільки при їжі відчуття часу та простору знову повернулося до неї. Говорила вона сама мало, та й то здебільшого про свої враження з мандрівки та про погоду, тимчасом як чоловік удався в нескінченні розумування про різницю між мілкими літніми копальнями Пониззя і глибокими зимовими копальнями Горішньої Країни.
— Вам не цікаво знати, задля чого приїхала я сюди на Північ? — спитала вона. — А втім, ви запевне знаєте.
Вони підвелися з-за столу, і Девід Пейн ізнову взявся за топорище.
— Мого листа ви одержали?
— З останніх? Ні, здається, що ні. Він, мабуть, ще мандрує понад Березовим ручаєм чи, може, лежить у хатині якого торгівця на Долішній річці. З поштою тут чистий сором, та й годі. Ні порядку, ні системи, ані…
— Але ж не будьте такий дерев'яний, Дейве! Допоможіть мені! — заговорила вона гострим та наказовим тоном, що лишився в неї ще з минулого. — Чому ви не розпитуєте мене про мене? Про тих, що ми їх знавали колись давно? Невже вас ніщо на світі не цікавить? Ви знаєте, що чоловік мій помер?
— Справді? Який жаль. Коли ж…
— Девіде!
Вона мало не розплакалася з досади, але ці докори, що забриніли у неї в голосі, принесли їй полегкість.
— Ви відбирали бодай які не які листи від мене? Либонь, кілька їх все ж дійшло до вас, хоч ви так і не спромоглися на відповідь.
— Ну, останнього, де, очевидячки, сповіщалося про смерть вашого чоловіка, я не дістав, та й більшість їх певне десь погубилася; але декілька я таки отримав. Я… гм… читав їх уголос Вінепай, щоб застерегти її… себто, розумієте, щоб вона тямила, які лихі її білі сестри… І… гм… на мою думку, це пішло їй на користь. Як ви гадаєте, га?
Але Карен про ту шпильку було байдуже — вона провадила своє.
— В останньому листі, що ви його не відібрали, я повідомляла вас — ви вже здогадалися — про смерть полковника Сейтера. Це було рік тому. Я писала також, що як ви не зберетеся до мене, то я приїду сюди до вас. І ось я тут, — я обіцяла багато разів і врешті приїхала.
— Я щось не пригадую тих обіцянок.
— А в попередніх листах?
— Так, ви обіцяли, але я тої обіцянки не допоминався і на листи не відповів, тож справу не було ні в який спосіб залагоджено. Таким чином, я не знаю жодної такої обіцянки. Проте я добре пам'ятаю іншу обіцянку, що ви її теж, мабуть, не забули. Це було дуже давно.
Він упустив топорище долі й підвів голову.
— І хоча це й було дуже-дуже давно, я виразно все те собі пригадую: і день, і час — усе до цяти. Ми з вами були в трояндовому садку: ви та я… в трояндовому садку вашої матері. Все довкола брунькувало та квітло, і в крові нам грала весняна живиця. І я пригорнув вас до себе… то було вперше… і міцно-міцно поцілував вас в уста. Ви цього не пригадуєте?
— Не розворушуйте цього, Дейве, не треба! Я пам'ятаю кожну подробицю, — мені соромно! Як часто я плакала! Коли б ви тільки знали, як я караюсь…
— І тоді ви мені пообіцяли… та й тисячу разів нагадували ви свою обіцянку за тих солодких днів, що настали потім. І обіцянкою дихав кожен погляд ваших очей, кожен дотик вашої руки, кожен звук, що його зронювали ваші вуста. А згодом — як би його сказати?.. — з'явився якийсь мужчина. Він був старий, такий старий, що здавався б і на вашого батька… і вродою не гарний, але ж людина на позір порядна. Він не чинив нічого недозволеного, жив доброчесно, як закон велить, був вельми шанований. А поза тим, і то найголовніше, він володів кількома злиденними копальнями — мав їх щось із два десятки; та то пусте. Було в нього ще й декілька миль землі, брався він і до комерції, відтинав купони. Він…
— Але ж були інші причини, — перебила вона йому мову. — Я ж бо вам казала. Під тиском… кепсько з грішми… нестатки… батьки… скрута. Ви ж розуміли тоді, яке безвихідне було становище. Я нічого не могла вдіяти — не було ради. Це не залежало від моєї волі. Вони віддали мене на жертву, чи то я сама віддала себе, — розумійте, як хочете. Але ж, боженьку милий! Дейве, я змушена була вам відмовити! Ви не були справедливі до мене. Подумайте самі, як я мордувалася!
— Це не залежало від вашої волі? Під тиском? Не було такої сили під небом, яка присилувала б вас спати з тим чи іншим мужчиною.
— Але ж думкою я була завжди з вами! — мовила вона, захищаючись.
— Я ніяк не міг звикнути до вашого виміру кохання. Та й досі ще не звик. Я не розумію!
— Але ж зараз! Зараз!
— Ми розмовляли про мужчину, що ви з ним вирішили одружитися. Що ж він був за один? Чим він причарував вашу душу? Які мав чесноти? Щоправда, він був багатій, — багатій на всю губу. Розумівся на комерційних справах. Добре вмів лічити відсотки. Мав обмежений розум, але досконало знався на підлотах та підступах, що за їх допомогою перетягав до власної кишені гроші — то одного, то другого і ще бозна-якого чоловіка. А закон тим часом усміхався. І чого не засуджував закон, — схвалювала й етика християнська. З громадського погляду він був людина непогана. Але з вашого погляду, Карен, з мого, з нашого погляду там, у трояндовому садку, хто він був?
— Не забувайте — він помер.
— Це нічого не змінює. Хто він був? Велике, грубе, прозаїчне створіння, глухе до пісні, сліпе до краси, мертве до всього духовного. Він був опасистий з лінощів, мав обвислі щоки, а гладючий живіт свідчив за його ненатлість…
— Але ж він помер! А ми живі сьогодні! Зараз! Чуєте? Нехай я була зрадлива, як ви кажете. Я згрішила. Добре. Чи ж не повинні й ви так само сказати про себе — peccavi?[40] Я зламала свої обіцянки, а ви — ні? Ви ж казали в трояндовому садку, що ваше кохання безкрає, щось такого принаймні. Де ж воно поділося?
— ОтутІ І зараз! — вигукнув він, пристрасно б'ючи себе в груди кулаком, — І завжди було.