Ясно стає тільки одне—"комики" приготувались і будуть патякати. Бурдун призвичаєним голосом читає інструкцію. Переходять до складання списку' неправомочних громадян, і до Сердюкового вуха крізь туман махорочного диму долітають рішучі, наче спеціально на нього спрямовані Бурдунові слова:
— ...спекулянти, самогонщики, куркульня, а також попівська шатія повинні бути ізольовані від Рад!..
Сердюкові не подобаються всякі нові слова, "куркулі", "шатія":
— Скільки на світі живемо і ніхто не знав. Повигадували ж, ледащі!..
Він погладив голене підборіддя, сіпнув уса і, як голова Ради, вирішив за потрібне сказати першим.
— Ну, як говорити — контрреволюціонери, то в нас такі знайдуться: Кушніренко, за царизни в пітьпебелях був, Голка урядником... жандармів ми так що й не бачили. Піп із дяком і тепер служать... Та й хіба ж вони захочуть сюди лізти!
— Треба ж записувати, щоб бува не забули,— діловито перебив голова комнезаму.
— Та хоч і записуйте — про мене!..— досадливо кикув Сердюк, а в голові пробігло: "Все вже, мабуть, розказали, все..." — Ну тільки, що більше, так, пожалуй, і не знайдеться.
— А спекулянтів кого знаєте?
— Та хгба що ото Полупанок або ще Грек Семен..— знову гладить підборіддя Сердюк.
— Забійченко, Погоріло, Мисочка?..— загомоніли незаможні.
— Та, пожалуй, що й Забійченко та Мисочка...— погодився Сердюк.— Ну, а щодо інших, так я так що й не звєстен...— наче виправдовується Сердюк, а думки, наче мухи в бабине літо: насідають, зледацюги, все вже доказали!
— Гаразд! Ну, а із самогонщиків хто тут є? — поклав на руку голову Бурдун.
Засідання завмерло, мов захлинулось. Сердюк знову застебнув чемерку, крутнувся на дзиґлику, убгав у груди холод і, безпорадно розвівши руки, м'яв кожне слово:
— Самогонщиків?.. Та як говорити по щирості, то в нас таких і немає. Хіба там ото до хрестин, чи до весілля, або на святки вижене хто... а щоб так ото хто робив, так я сказав би, що в нас і немає таких... та й хіба ж угледиш?
Список склали. Засідання скінчилося. Сердюк знає порядок: моргнув Калиті й підійшов до Бурдуна:
— Воно, товаришу, повечерять би вам треба. Проголодались, мабуть, добре...
— Та коли можна, я...— запинився на хвилинку Бурдун, але Сердюк допоміг йому:
— Воно, конешно... так тоді ходімо зараз!—моргнув знову Калиті, й пішли втрьох.
Коли вийшли на двір, Сердюк задивився на молоді зорі:
— Куди ж би вас повести?..— Перед ним стало руба питання: п'є чи не п'є?
— Тільки ведіть до заможних, бо що ж ми будемо об'їдати бідноту,— поставив Сердюка у сумнів Бурдун.
"Е-е, тут треба обережно,— подумав Калита;— треба щоб і до самогону близько, і не в самогонщика"
— Хіба до Коваля?
— Та хоч і до Коваля...— погодився Сердюк, тільки все не міг заспокоїтись — п'є, мабуть, невірний, п'є, тільки не показує. То ми знаємо, що ти там на засіданнях балакаєш, ні, ти тут скажи, коли на столі борщ парує та баба млинців із сметаною подасть! Що ти тут, голубе, заспіваєш?..
Коли прийшли до хати, Сердюк зняв шапку, махнув рукою й підійшов до баби:
— Ставте, хазяйко, борщу та ще чого там.— І для більшої ваги додав: — Із центру приїхали, проголодались за дорогу...
Коли посідали до столу, Сердюк помацав зовсім нецікавий йому ніж і не знав, з чого почати.
— Воно так повсіда,—як приїдеш вщкіяжь, так, хоч і умри, а їсти дай...так уже воно ведеться, що після дороги
так дуже їсти хочеться,., та ще, як у мороз або після дощу, та баба борщ на стіл поставить, так... воно й по чарці тоді добре...— кинув гачка. Бурдун мовчав.
"Чи ж п'є, чи не п'є? — знову спантеличило Сердюка.—-Та ні, конешно, п'є! Це тільки так, для хвасону значить. Або соромиться, може..."
На стіл подали борщ. Порозбирали ложки й узялись до хліба. Чарами вдарила пара Сердюкові в ніздрі, й засвербіло в горлі. Не видержав.
— Так, може, товаришу, того...за пляшкою послати б? До борщу воно, знаєте...
— Я не п'ю,— одрубав Бурдун, насупив брови й мовчки, похмурившись, став їсти.
Довбнею впало на Сердюка— пропав! І він, ковтаючи похапцем борщ, не виймав із миски очей. Не вгадав! Невже ж справді не п'є?
У неділю незаможники, підбадьорені присутністю на селі Бурдуна і помначміліції, постарались.
До виконкому урочисто сунула тичба людей. Попереду
тягли дві сулії з жовтим відблиском, а всередині, щоб
йому було в пам'ятку, чимчикував приголомшений само-
гонщик. Бурдуна викликали подивитись на ґанок. Сердюк
оддалік спостерігав надзвичайну картину. ^
"Пити другим так не дає, а сам візьме тепер собі, невірний!-—повезе в город нишком жлуктити. Тут ти святий та гожий, як тебе всі бачать, а що ти в городі з ним будеш робити? Знаємо таких! Бачили вже!.."
Незаможники, перебиваючи один одного, похапцем розповідали Бурдунові, як було. Бурдун, не діждавшись кінця балакання, перейшов до діла. Звелів поставити сулії на землю, озирнувся довкола, взяв стару лушню й...
"Невже розіб'є? — завмерло в Сердюкових грудях,— стільки добра пішло..."
— Дзелень-дзень-дзень!.. дзень...— останнім тріснутим лементом поскаржилось скло і замовкло. До Сердюкового носа долетів знайомий, приємний пах.
— Не п'є... От штука!
А далі засунув у кишені чемерки руки й сам до себе здивовано промовив:
— Це — якийсь малахольний!..— і переконливо додав собі: — Не інакше, як малахольний — сулію сам розбив! Хто таке бачив!..
1923