Іти було дуже тяжко. Вітер далі стих, але мороз був тяжкий. Круки висилювалися з останнього, щоб не пристати. Грицько йшов з якоюсь розпукою й злістю; його брала охота — на зло комусь кинути свій клунок і лягти безрадно на землю; але він тим часом ішов механічно. Ганна все відставала від чоловіка, поки не заточилася.
— От, яка-бо ти! Дай мені свого клунка, давно було б мені дати,— сказав Грицько до неї, але побачивши, як вона пробувала йти, додав: — Нічого з сього не буде! Треба розікласти багаття, хоч погрітися! Звернімо в ліс та пошукаймо гілля на огнище.
Вони звернули. Снігу в лісі було небагато, вимело звідти; але збирати гілляки було трудно. Ганна поклала дитину на ряднині, вкривши зверху, й стала збирати всякий хмиз. Се забрало досить часу. Грицько нагромадив купку гілляк і почав розпалювати; Ганна скинула й своє гілля та роздмухувала огонь разом з ним.
Полум'я розгорілося потроху. Ганна пішла взяти дитину; вийнявши з-під ряднини, вона взяла й понесла хлопця до огнища. Гілляки не хотіли горіти, тріскали і шипіли, бо були мокрі. Грицько все дмухав і увесь вдався в свою роботу... Аж Ганна разом страшно скрикнула. Грицько кинувся до неї: та піднесла дитину до огниьвд й пильно придивлялась до неї: хлопець не ворушився, холодний і блідий...
— Воно вмерло, воно захололо! — і Ганна страшно, не по-людськи закричала на весь ліс і заридала.
Грицько стояв не рухаючись, немов у сні йому привиділось.
— Івасику, голубчику, глянь, глянь на мене, серце моє! — говорила пестливо Ганна до дитини, огортаючи руками, але хлопець мовчав... І Ганна замовкла разом: разом в ній щось перемінилося.
— Вмер, вмер, ой боже,— заговорила вона вже іншим голосом.— А я ж тобі казала: зостаньмося в корчмі ночувати; адже ж я тебе прохала, а ти не послухав, а він умер, змерз,— несамовито казала вона, держачи хлопця й простягаючи чоловікові.
Грицько стояв несамовито. Попередня злість та нудьга разом підкотилися під серце.
— Ганко, мовчи! — крикнув він раптом.
— Не замовчу, се ти його вбив, от на, вмер, от,— кричала своє Ганна.
— Ганко! — крикнув знову Грицько. В руках ирго опинився ціпок, з яким він ішов. Грицько незчувся, як замірився і вдарив жінку по голові. Та скрикнула і впала на сніг, на огнище.
Сей крик вразив Грицька, він опам'ятався, й запал його зник разом. Далеко кинувши свого ціпка, він кинувся до жінки й став її підводити, але та важко хилилася знову. Насилу підвів її він обіруч: Ганна не стояла й хилилася мов нежива. Серце в Грицька заколотилося й дух сперся. Він присунув її до огню, грів, тряс, ворушив. Ганна лежала І дитиною на руках в обіймах, нерухома, тяжка, одубіла. Нона теж була мертва, як і дитина.
Ся страшна новина наче памороки забила Грицькові й відняла сили; впустивши Ганну' долі, він і сам без сили, не чуючи себе, спустився на сніг.
Так пройшло кілька часу. Багаття розгорілося; гілля весело палало, шиплячи, тріскаючи; полум'я високо підносило блискучі язики, освічуючи сю чудну й страшну картину: мертвих і над ними — живого, що не різнився тепер нічим від мертвого. Тільки не було кому дивитись, не було кому жахатись. Ліс стояв навколо холодний, німий, струшуючи з гілля дрібки снігу на Круків. Що йому до горя, до криків людських? Вони минуть, як і все минає. Буде нова весна, нова зима, нові люди будуть метушитися під дубовим гіллям...
VI
Грицько посидів так з годину, не чуючи ні холоду від снігу, ні спеки від багаття, не чуючи нічого. Страшна думка, що він убив жінку, щкульнула нарешті його, розбуркала й розбудила перед усім почуття страху й власної охорони. Нестямившися добре, механічно почав він розгортати сніг; виривши яму, положив туди жінку з дитиною, закидав гілляками, що були назбирали удвох, і присипав снігом. Сю роботу зробив він швидко, прихапцем і, втомившися, знову сів коло сієї нової могили.
Аж тепер тільки почув він своє горе, і нещаслива пригода стала ясно перед очима. Серце нило, боліло від жалю, й від тяжкої муки вився він, як вуж... Він любив свою жінку, любив щиро, хоч і доводилося часом сваритися, лаятися з нею. Він на цілім світі був чужий, волоцюга давній, чужени-ця; в жінці була його сім'я, його рід, його село — все, що було свого, рідного в світі — так тепер здавалося йому, і все воно' зникло, пропало довіку, і через нього самого; він сам загубив свою долю, своїми власними руками знищив свою єдину підпору, розбив своє життя...
Ворон закрякав над головою й розбудив знову Грицька. Він оглянувся — вже розсвіло; крізь стовбури і гілля дерев видно було сіру смугу неба. Огнище згоріло все і вкрилося сивим попелом. Грицько став на ноги й оглянувся ще раз. "Треба йти,— подумав він,— треба кудись тікати!" Він підняв на плечі свого клунка, що лежав коло нього, але за хвилину знову скинув з себе. Йому захотілося ще раз побачити жінку й дитину; він не міг уявити собі їх, аби стали перед очима; коли пригадував їх, ввижалося щось чудне й непевне. Він миттю скинув гілляки, обережно стер руками сніг з Ганниного лиця й хлопця. Ганна лежала навзнак, міцно притуливши до лона сина; вона зблідла й одубла, сльози замерзли на віях, і на лиці зісталося те ж горе, той же жаль, як коли вона ридала й дорікала Грицькові.
Грицько стояв навколішки, нагнувшися, й дивився. Потім раптом схопився, перехрестив небіжку, згромадив знову гілляки й хутко, забувши свого клунка, пішов геть з лісу, не оглядаючися.
Він вийшов на край, л icy... Недалеко хруснули гілляки, й межи деревами показалася коняка, запряжена в санки, за ними друга. Грицько не скоро завважив їх і, завваживши, разом спинився. Погонич, що йшов спереду, панський парубок, що їхав в ліс по дрова, оглянув Грицька неймовірно, де він узявся тут у лісі?
— А що се ви тут робите, дядьку? — спитав він Гриць ка.— Куди се ви йдете?
— Я... в село...— сказав той, замішавшися й забувши як звалося село.
— В яке село? В Марківці?
— Еге, в Марківці,— згадав Грицько.
— А чого ж вам у Марківці? Ви не марковецькі, я вас не знаю; що ви тут робите? — допитувався хлопець все сміливіше в сього чудного несамовитого чоловіка. Він кинув свої сани й, узявши Грицька під руку, пішов тими слідами, що проробив Грицько. Той мовчки йшов за ним.