— Ти б узяв у пана вола, а гроші потроху ми б сплатили: адже паша в нас єсть,— порадила Ганна, і ся думка дуже подобалася Грицькові: маючи вола, можна було спрягатися, не позичаючи ні в кого; тільки купити його не було за що Грицько взяв у пана наборг.
Новий рік почався вже з звичайною панщиною: два дні на тиждень, дві толоки, чотири шарварки, стерегти по черзі панський двір уночі, ходити з підводами до Луцька й Львова; жінці — сікти капусту, прясти панську куделю, робити на панськім городі й багато ще чого, що важким тягарем налягало на Грицька і його жінку. Правда, се все було легше трохи, менше трохи, ніж у попередньому селі, але воно ставало далеко тяжчим після мрій про волю й змагань її добитись. Тікати світ-за-очі, віддавати на всяку непевність свою долю, свою шкуру, аби тільки вигадати один день панщини на тиждень, а зрештою мати все ту ж працю, панщину, шарварки та толоки — се здавалося чистим посміхом. Варто було тікати!
Такі думки не раз почав висловлювати Грицько після того, як перші рожеві надії на нове господарство його зрадили і потяглося панщинне життя своєю колією. Ганна, одначе, не хтіла поділяти його думок, і як він занадто вже почимав нарікати, прозивала його волоцюгою й ледащом. В неї далеко більш було примирення, і вона ще не тратила своїх надій на добробут.
Маючи вола, далеко легше було господарювати, і Грицько не побільшив, а ще зменшив свої довги за зиму; але літом прийшлось тяжко, коли до двох днів панщини пан додав йому два дні на виплат довгів. Пан хапався з жнивами, але так само мусили хапатись і люди. Разом настала спека, дні стояли гарячі, роса перестала падати, і хліб починав сипатися дуже, а зерно було таке важке та добре, що шкода було дивитися на ту трату.
— Хай йому всячина! — сказав Грицько, почувши від осаули, що йому робити на сім тижні чотири дні.— Хто чув таке робити? В мене самого хліб сиплеться, де його до середи чекати!
Він не пішов у понеділок. Пан покликав його ввечері, вилаяв і похвалявся бити. Але Грицько не покорився: він не то навіть щоб не хотів, а просто таки не міг задля панських жнив кинути свій власний, кривавицею политий хліб висипатись.
— Підождіть, пане, я потім вам відроблю,— все казав він своє панові, а не відпросившися, все-таки не пішов на панщину й у вівторок. Се так йому не пройшло: Грицька знову покликано до двору і всипано йому щедро.
Грицько вилежав мовчки — ані пари з уст; такий на нього дух найшов. Різок коштувати було йому не первина, траплялося й на попередніх місцях, особливо — на дворі служачи, але тут, на нових місцях, здалося вже занадто прикрим.
— Варто було тягтися за п'ятнадцять миль,— мурмотів він сердито й ще сердитіше додав: — Бодай не діждали, щоб я задля них свій хліб кинув!
Свій хліб мусили жати вночі. Погода стояла все гаряча, земля не простигала й уночі, так і пашило теплом. Ганна робила, скільки могла, і цілком знемогалася; Грицько казав їй, аби йшла додому, кинула роботу; вона не кинула, поки не втяла руку серпом... А хліб сипався; Ганна пробувала жати й в'язати порізаною рукою, та не могла й трохи не плакала з досади й болю. А Грицькові сказали відробляти ті дні, що він не робив. Грицько пішов раз, а далі не втерпів та, покинувши панщину, кинувся свій хліб дожинати. Наслідок був той самий: Грицька знову покликали до двору і знову його вибито.
Хліб нарешті зібрали чи сяк, чи так. Врожай все-таки був добрий, хоч хліб і висипався значно. Ціна стояла на хліб добра: Грицькові можна було посплачувати, що був винний, навіть вола, але йому вже се було не в голові. Його вже не тішив врожай після того, як життя в Ставках повернулося своєю непоказною стороною; бас увірвався. Думка, що він помилився з своїми надіями, гризла його й не давала спокою. Все похмурніший сидів він дома, зате більш вчащав до кривого Шльоми, до шинку, де гірко, нарікав з іншими хазяїнами.
Якось винирнула в бесіді вічна тема про волю й вільні землі, про Поділля, куди кликали на слободи. Якийсь перехожий чоловік, що трапився в шинку, сказав, що він був на Поділлі, й почав його вихваляти.
— Земля не міряна — бери, скільки схочеш: чи лан, чи два. А земля така, що з самосійного родить сам п'ятнадцять і більше.
— А панщина? Правда, що там нема панщини?..
— Ге, панщина — ніхто й не чує за панщину. Ори на себе — та й усе. Ще й запомогу всяку дадуть, і то без відробку. Бо ті землі відібрано в турка, й король сказав залюднити їх якнайборше, щоб не була порожньою, аби турок знову не забрав *.
Грицько слухав тих оповідань, і в нього не прокидавсь попередній скептицизм, коли закидав він брехню тим всім оповіданням за подільську волю. Людина все вірить тому, чого собі бажає.
Вернувшися додому, Грицько почав оповідати те все жінці. Та прийняла те все зовсім неприхильно й знову вилаяла його волоцюгою.
— Як будемо сидіти, то щось придбаємо; менше б ходив до шинку, то було б краще. Верзуть не зна що, а ти слухаєш. Адже ж і сюди йшли — сподівалися волі, а показалося, що така сама, як і деінде; таке саме і з тим Поділлям.
Се були власні майже слова Грицька, але тепер вони не зробили на нього найменшого вражіння й не переконали його й трошки. Грицько не був ледащом, як признавала за ним жінка; він міг працювати дуже багато, коли та праця вела просто до його мети — добробуту. Але жертвувати своїми надіями й бажаннями й миритися з життям за всяку ціну — не міг він.
III
Один випадок був краплею, що переповнила міру Грйць-кового терпіння чи нетерпіння й переконала його в тому, що нема чого доброго чекати йому в Ставках.і треба шукати вільних подільських осад.
* Поділля вернулось до Польщі по угоді 1699 р.4
При кінці.серпня послав пан Грицька до Луцька з підводою, давши вола до пари з Грицьковим. На повороті з Луцька спіткала Грицька пригода: віл його чогось заслаб у дорозі — чи опився, чи що, тільки після сієї дороги не здався вже до роботи й, полежавши кілька днів на оборі, здох. Грицько пішов дати знати про се панові й прохав у нього собі другого вола, бо сей пропав задля панської потреби, але пан на те не згодився.
— Хто ж його знає, чого він здох; може, він зовсім не від дороги, а ти сам його чим-небудь понівечив.