— Про кого? Баткінса? Баткінс, Джеремі Джешуа — а, то це той придуркуватий професор!
— Чому придуркуватий? — почув репортер з телефонної трубки.
— Це той, що зробив зі свого будинку фортецю, майже як атомне бомбосховище; дивак, казково багатий, старий парубок. А що з ним сталося?
З відповіді репортер зрозумів лише, що лейтенант питає за професора не службово, а з чисто особистої цікавості, і це, певна річ, насторожило його ще більше.
— Баткінс... Щось таке пригадую, стривайте... Ага, згадав,— так, позавчора дзвонив хтось, теж професор — у нас їх тут, отих головатих, повно: так-от, отой, що дзвонив, питав поради, що йому робити: Баткінс, бачте, не з'явився до нього на шаховий вечір, що він їх улаштовує щотижня. Чортзна-що! Я йому відповів, що нічим не можу йому допомогти,— у нас ніхто не грає в шахи!
Цього разу репортер не розчув, що сказав Сем Меттісон, але з сержантової відповіді все зрозумів:
— Хто телефонував? Стривайте, зараз подивлюсь. Ага — Чарлз Гарднер, Річмонд-стріт. Це все? Радий був стати вам у пригоді, пане лейтенанте!
— Ну, що ж, хлопці, сьогодні, либонь, нічого вже чекати,— сказав репортер, потягся і неквапливо почвалав з кімнати. Проте, вийшовши надвір, він метнувся до своєї машини й одразу натис на стартер. Він чудово знав "дядечка Сема": тільки щось надто важливе могло затримати його в таку годину на службі, а коли він ще й удавав, ніби допитується тільки з особистої цікавості, то діло тут украй нечисте.
Семові Меттісону неважко було довідатися, хто з людей, згаданих у записці директора банку, ще живе в місті. їх було троє. Лейтенант зв'язався телефоном з усіма поліційними відділками і, діставши довідку з сьомого, відразу поїхав до отого Чарлза Гарднера.
Будинок на Річмонд-стріт, 42 був такою ж, як і інші, віллою для однієї родини, не вельми розкішною, але й не надто скромною на вигляд. У вікнах світилося, — отже, хтось був дома. Вийшовши з машини, Сем подзвонив. Двері відчинив старий, хирлявий на вигляд, сивий чоловік. Лейтенант показав документ, і господар запросив його в дім.
Сема Меттісона взяла досада, коли його припровадили до кімнати, де, крім невеличкого стола та двох крісел, був іще тільки письмовий стіл, а по всіх стінах — книжкові полиці. Він вважав, що його професія — розгадувати таємниці найрізноманітніших людей, і пишався тим, що в більшості випадків йому це вдавалося; проте його завжди приголомшували книжкові стіни, бо він не зовсім неслушно вважав, що вони приховують тисячі таємниць, яких йому не розгадати ніколи. Щоб погамувати в собі ніяковість, він вирішив бути по-світському невимушеним і шукав нагоди, щоб показати себе з цього боку. На всіх стінах кімнати було єдине вільне від книжок місце, де висів портрет привітного старигана з розкуйовдженим сивим волоссям.
— Ваш батько? — спитав Сем Меттісон і кивнув головою в бік портрета.
Господар чемно усміхнувся.
— В певному розумінні — так, — відповів він, тактовно змовчавши, що то Альберт Енштейн.— Може, вип'єте чогось? Чаю, кави чи віскі?
Але лейтенант зауважив, що його незвична спроба не досягла мети.
— Що ви знаєте про Баткінса? — спитав він, не відповівши на запрошення.
— Так чи так, я завтра однаково знову звернувся б до поліції,— із незворушною чемністю відповів господар.— Хоча брутальну відповідь, що її я почув по телефону з поліційного відділку, аж ніяк не назвеш підбадьорливою. Це містер Меттісон з кримінальної поліції, Джейн,— обернувся він до дружини, що саме увійшла з тацею в руках.— Моя дружина!
Лейтенант уже навіть не спробував підвестись, а лише кивнув головою.
— На випадок, коли ви мене не зрозуміли,— я поспішаю! — сказав він.— Отже, що з Баткінсом?
Джейн Гарднер запитливо глянула на чоловіка. Той ледь кивнув, і вона почала готувати стіл для кави.
— Я дуже добре розумію,— спокійно відповів Чарлз Гарднер,— що чемність у вашій професії зайва, а інколи, може, й недоречна. Проте тут ви маєте справу не з гангстерами, а з нормальними платниками податків, отже, не відмовитеся випити чашечку кави з людиною, яка щиро схвалює вашу боротьбу зі злочинністю,— тим паче, що історія Джіма Баткінса однаково забере у вас якийсь час!
Сем Меттісон сторопів. Він чекав на вияв протесту, переляку або ж на ображений вираз обличчя; але проти такої витонченої чемності він був беззахисний. Чи не криється за зовнішністю цього сивого коротуна, що навіть другого імені не має, щось більше, ніж може здатися з вигляду? Гроші або зв'язки? Від цих учених чого завгодно можна сподіватися.
Він вирішив вернутися до своєї попередньої тактики.
— Ну, коли ви так наполягаєте — будь ласка. Я не хотів вас образити. Останнім часом сталося кілька пригод, що ми їх поки що не можемо з'ясувати. І у зв'язку з однією з них вигулькнуло ім'я Баткінса. Це єдина зачіпка, яку ми поки що маємо. І нам би не хотілося, щоб сталося щось іще гірше.
— Я й не думаю ображатися на вас. А щодо Джіма справа стоїть так: я вже вісім років на пенсії. Він покинув роботу тоді ж таки, хоча молодший від мене на дванадцять років. Його фінансові спроможності дозволяли йому це. До речі, можете перебивати мене, якщо вам треба буде щось запитати. Отже, це було вісім років тому. І відтоді він приходив щовівторка увечері, щоб зіграти зі мною партію в шахи. Влітку чи взимку, рівно о дев'ятнадцятій годині, і завжди тільки одну партію. Цього було досить, щоб задовольнити його потребу в товаристві. Минулого вівторка він не прийшов. А ми з Джейн були єдиними людьми, з якими він контактував.
— Чому ви кажете "були"? — здивувався лейтенант.
— Бо я певен, що його нема живого.
Сем Меттісон не знав, засміятися йому чи розгніватись. Погамувавши себе, він залишився незворушним, та в голосі його все ж відчувалися стримувана різкість і іронія, коли він запитав:
— І ви не зателефонували йому?
Гарднер похитав головою:
— Це неможливо — в нього немає телефону.
— Ну, то сходили б до нього додому, нехай йому чорт!
— Це так само неможливо — в нього немає дзвінка, і немає ніякого способу повідомити його про візит. Уявіть собі, що його будинок — це сейф. З певною комбінацією цифр, що відчиняє замок у дверях. Він був трохи дивак, добряга Джіммі.