— А про багатих нічого не казав? — спитався писар.
— Про багатих? — не розумів Гарасим. — Ні, про багатих казав... казав, що добре, якби всі були багаті...
— А книжок ніяких не давав?
— Книжок? Ні, давав і книжки всякі...
— Кому ж він давав? Які ж він книжки давав?
— Кому давав? Давав... Я вже того не знаю, кому саме він давав, тільки давав усякі...
— Ну, а ту... як її?.. пре... пра... та як бо, Хомо Григоровичу? — спитався старшина в писаря.
— Прикломація! — одмовив той.
— Еге, приломація! Так приломації тієї не говорив, не дєлав?
— Як? — спитався Гарасим. — Що воно таке?
Але того не знав і сам старшина з писарем. Тим вони кинули далі питатися, зрозумівши, що від Герасима великого не довідаєшся. Та й усякому було відомо, що Гарасим за чвертку й рідного батька продав би і що його ловлено в брехні на волосному суді, де він часто ставав за свідка, а одного разу навіть і бито за ці брехні. Але ж, не маючи кращого, можна було, якщо треба, і з Гарасима скористуватися, щоб скарати винного. І писар звелів Гарасимові:
— Гляди ж, не забувай того, що сказав!
— І, боже мій! З чого б я забув? Ні, зроду-звіку не забуду, тільки на чвертку дайте!
Взявши на увагу, що Гарасим може ще здатися, старшина дав йому з громадських грошей на чвертку.
Зоставалося ще одно: довідатися, які книжки вчитель читає. Але це була зовсім неможлива річ, бо, виходячи з школи, учитель щоразу замикав її. Писар уже й так і сяк заходжувавсь, але нічого не міг удіяти.
— А може б, так: при йому трус ізробити? — казав нетерплячий старшина. — Так просто: а давай, такий-сякий, які в тебе проти начальства книжки єсть!..
— Ні, Михайле Степановичу, так не можна. Треба це діло потихеньку вести, — відмовляв політичний писар.
Але ж, щоб учитель не забув, що начальство всякими способами може скарати непокірного, писар дещо-таки вимудрував.
Так звана "холодна" відгороджувалася від школи тільки тонкою стіною (школа, як уже сказано, була в одному будинку з волостю). З цього й скористувався писар, хоча сам він нічого не робив, а все діло звернув на старшину. А старшина того ж таки дня покликав рудого Гарасима, знов вийняв йому з громадської скриньки на чвертку, дав належні інструкції та й посадив його в "холодну" саме тоді, як у школі було вчиття.
Гарасим не хотів дурно брати гроші й зараз же почав галасувати, а потім і бити кулаками в ту стіну, де була школа. Стіна була стара, складена з поганенького кривого дерева, і Гарасим скоро продовбав у їй дірку і, вистромивши в школу голову і вдаючи з себе п'яного, почав на всі боки лаяти вчителя і школярів і налякав дітей так, що деякі трохи не повтікали.
Другого дня, писар, лукаво поглядаючи на старшину, сказав:
— А знаєте, Михайле Степановичу, громада лає нас за вчителя.
— Як?
— Та так! Каже: дітей зморозили і все...
— Громада? — скрикнув старшина. — Начхать мені на громаду! Я начальник! Хіба громада начальник? Я! Усе я можу! А що громада старшину вибирала, так я на те начхав! То колись, може, було так, а тепер хіба громада настановляла й настановлятиме мене? Кого справник звелів, того й настановили. Я єсть старшина, а старшина — начальник від справника, а не від громади. Бо не громада мені зуби поб'є за несправність, а він...
1 Помінитися — пообіцяти.
— А, отже, громада каже, що буде жаліться, — ще лукавіше додав писар.
— Нехай! Мені те й не свербить. А ось я їм покажу! Я їм школу розвалю і вчителя викину геть к чортам! — кричав уже, зовсім розсердившись, громадський репрезентант1, начальник од справника, пан старшина.
І цього ж таки вечора, випивши добре в свого кума, він зайшов по дорозі до волості і почув, що в школі хтось гомонить, навіть співає. Розлютований за такі "непорядки", кинувсь у школу. Там був учитель і троє хлопців-ночувальників, — вони й співали.
— Смирно! — гримнув старшина, відчиняючи двері і вступаючи в хату. — Смирно, я вам кажу, мат-тері вашій!.. Що ви мені тут кричите, діло робити в волості не даєте!
Але ж учитель і тут не змовчав перед начальством і насмілився сказати йому, старшині:
— Вийдіть зараз геть!
— А, так ти, такий-сякий, начальство вигониш! Цить! Р-роздеру!
Здається, після такого категоричного начальникового слова кожен мусив би скоритися. Тільки ж ледачого нічим не дошкулиш. І хоч і дуже дивно буде це всім, а мушу сказати, що вчитель вигнав старшину, — так-таки простісінько, взяв та й вигнав, бо був собі чоловік при здоров'ї та й палиця якась у руках у його була, — не диво ж, що старшина, хоч і дуже п'яний був, але ж не хотів змагатися з таким бунтівником і, вилаявшися ще раз чи двічі, вийшов геть.
Другого ж дня після цього в волості довідались, що вчення в школі нема, а вчитель поїхав у повітове місто.
— Хто ж його повіз? — допитувавсь у сторожа старшина, сердитий вельми, бо йому після вчорашнього вечора своя голова здавалася завбільшки з винницький казан.
— Та Грицько Дараган. Та ще й набор: сказав — потім оддасте, як свої відберете.
— Хм... Ну, Грицька треба буде провчити...
— А що, — питався старшина на самоті в писаря, — чи не скоїться чого з того, що він поїхав?
— Дурниця! Нічогісінько не буде! Сами побачите, — Заспокоював писар.
Учитель повернувся, а за їм наспів і наказ од земської управи. Управа, перелічивши всі вчинки волосного старшини, прикро наказувала, щоб надалі цього не було, щоб волость уволяла справедливу волю вчителеву, а також щоб "донесла", на підставі якого права старшина робив усе "вище писане".
Писар тільки всміхнувся, прочитавши те, і сказав:
— Ну, ми напишемо такий одвіт, що довго він нас пам'ятатиме!..
"Він" — цебто вчитель.
III
Тут начальству пощастило. Проходячи одного разу двором, старшина побачив школяра, що ніс до школи якусь книжку.
— А ну лиш, що воно таке? — подумав старшина й зупинив хлопця.
— А хто тобі цю книжку дав, хлопче?
Хлопець з острахом одмовив:
— Учитель.
— А дай її сюди!
Хлопець тремтячими руками віддав книжку.
— Ну, йди додому, — звелів йому старшина, а сам зараз же пішов у волость до писаря.
— А гляньте, Хомо Григоровичу, що це за книжка?
Писар розгорнув книжку.
— Хм... що воно таке? А де ви її взяли, Михайле Степановичу?