Непередбачене

Сторінка 6 з 8

Джек Лондон

Але з часом Денін став дедалі керованішим і зговірливішим, їй здалося, що він дедалі більше втомлювався від своєї незмінно непримиримої позиції. Ірландець почав скиглити і проситися, щоб його відпустили. І почав робити неймовірні обіцянки. Що і пальцем їх не торкне. Що сам подасться на південь по узбережжю і здасться поліції. Що віддасть їм свою долю золота. Що піде в хащі і ніколи більше не повернеться до цивілізації. Що відразу ж накладе на себе руки, як тільки вони його відпустять. Зазвичай його умовляння наростали і завершувалися безконтрольним буйством, і Едіт починало здаватися, що з ним ось-ось станеться напад. Але вона незмінно хитала головою і відмовляла йому у свободі, заради якої він доводив себе до шаленства.

Та минали тижні, і Денін ставав сумирнішим. І над його загальним станом почала дедалі більше домінувати втома. "Я такий зморений, такий зморений", — часто бурмотів він, соваючи головою по подушці, як дратівлива й примхлива дитина. А ще за якийсь час він почав пристрасно бажати смерті і благати, щоб вона вбила його або щоб Ганс позбавив його страждань і дав йому можливість спочити в мирі.

Ситуація ставала нестерпною. Нервозність Едіт зростала, і вона знала, що колапс може статися в будь-який час. Вона навіть відпочити як слід не могла, бо її переслідував страх, що Ганс піддасться своїй манії і вб'є Деніна, коли вона спатиме. Хоча був уже січень, ще мало спливти кілька місяців, поки якась торгова шхуна могла зайти в бухту. А могла і не зайти. Крім того, оскільки вони не розраховували зимувати в хижці, то запасів провізії лишилося обмаль. Ганс не міг збільшити ці запаси за рахунок полювання, бо їм доводилося вартувати свого в'язня.

Щось треба було робити, й Едіт це знала. Зусиллям волі змусила вона себе знову обміркувати цю проблему. Вона не могла відкинути звичаї своїх одноплемінників, не могла відмовитися від закону, який, посилений вихованням, увійшов у її плоть і кров. Едіт знала, що все, що їй доведеться робити, мусить бути зроблено відповідно до закону, і протягом довгих годин вартування, тримаючи на руках рушницю і слухаючи, як біля неї вовтузиться убивця, а за стіною реве хуга, вона подумки робила свої власні соціологічні дослідження і самотужки відстежувала еволюцію закону. До неї дійшло, що закон є не чим іншим, як думкою і волею тієї чи іншої групи людей. І не мало значення, наскільки великою ця група людей була. Були невеличкі групи, міркувала вона, такі як Швейцарія, а також великі групи — такі як Сполучені Штати. І Едіт дійшла резонного висновку, що не мало значення, наскільки малою була ця група. У країні може бути лише десять тисяч людей, однак їхня колективна думка та воля будуть законом цієї країни. Хіба ж тоді тисяча людей не можуть бути такою групою? — запитувала себе Едіт. А якщо тисяча можуть, то значить, може і сотня? Чи п'ятдесят? А чому б і не п'ятеро? Чи — двоє?

Злякавшись власного висновку, вона обговорила все з Гансом. Спочатку він не зрозумів, але потім, коли до нього дійшло, він додав від себе переконливий аргумент. І розповів про збори старателів, на які приходили місцеві чоловіки і творили закон, а також забезпечували його виконання. Може бути всього лише десятеро чи п'ятнадцятеро людей, сказав Ганс, але оскільки воля більшості стала законом для всіх десяти чи п'ятнадцяти, то порушники цієї волі мусять бути покарані.

Нарешті Едіт ясно побачила, що має робити. Вони мають повісити Деніна. Ганс з нею погодився. Вони удвох становили більшість у своїй конкретній групі. І волею цієї групи Денін мав бути повішений. Для виконання цієї волі Едіт щиро прагнула дотримуватися традиційних умовностей, але їхня група була такою малою, що вона з Гансом мали виконувати ролі і свідків, і присяжних, і суддів, і, насамкінець, — катів. Вона висунула Майклу Деніну офіційне звинувачення у вбивстві Дачі і Гаркі, і в'язень лежав і слухав свідчення — спочатку Ганса, а потім Едіт. Він відмовився визнавати себе винуватим чи невинуватим і промовчав, коли вона спитала, чи не має він щось сказати на свій захист. Тоді Едіт і Ганс, не встаючи зі своїх місць, винесли вердикт суду присяжних: винен. Потім, як суддя, вона оголосила вирок. Голос її тремтів, повіки сіпалися, ліва рука смикалася, але Едіт упоралася зі своїм завданням.

— Майкле Денін, через три дні ви помрете на шибениці.

Таким був вирок. Вбивця мимоволі полегшено зітхнув, визивно розсміявся і сказав:

— Хоч одна втіха: оце трикляте ліжко більше не мулятиме мені спину.

Здавалося, що після виголошення вироку на всіх зійшло відчуття полегшення. Особливо це було помітно у Деніна. Все його нахабство і похмура злість зникли, і він приязно розмовляв зі своїми поневолювачами, при цьому час від часу навіть демонструючи свою колишню дотепність. А ще він знаходив велику втіху в тому, що Едіт читала йому Біблію. Вона зачитувала йому уривки з Нового Завіту, і йому дуже сподобалися місця про блудного сина та крадія на хресті.

За день до призначеного страчення, коли Едіт поставила Деніну своє звичне запитання "Навіщо ти це зробив?", він відповів:

— Усе дуже просто. Я гадав, що…

Але Едіт різко його перервала, попросила почекати і поспішила до Гансового ліжка. Він якраз відпочивав після чергування і, прокинувшись та протираючи очі, невдоволено забурчав.

— Іди, — сказала йому вона, — і приведи Негука та ще якогось індіанця. Майкл має намір зізнатися. Зроби так, щоб вони обов'язково прийшли. Візьми із собою рушницю, настав на них її і приведи силою, якщо треба буде.

Через півгодини до камери смертника ввели Негука та його дядька Гадіквана. Вони не хотіли йти, і Ганс підганяв їх рушницею.

— Негуче, — звернулася до нього Едіт. — Нічого лихого ні тобі, ні твоїм людям з цього не буде. Вам не треба нічого робити — лише сидіти, слухати і розуміти.

Отак Майкл Денін, засуджений на смерть, і зробив офіційне зізнання у скоєному злочині. Поки він говорив, Едіт записувала його розповідь, індіанці слухали, а Ганс вартував біля дверей, щоб не вискочили свідки.

І пін пояснив, що не був у Європі ось уже п'ятнадцять і Він завжди хотів повернутися додому з купою грошей і забезпечити своїй матері пристойне життя до кінця її днів.