Жвавий вальс та весела жартівлива полтавська маркіза Какаду й справді розворушили молодих гостей і роздратували їх нерви. Гостям одразу пригадалось, що весілля ще не скінчилось і що його треба якось докінчить веселіше. В одну мить з далекого закутка, неначе опука, викотивсь кругленький Некрашевич вкупі з Надеждою Мокіївною. Жвава пара ніби покотилась по гладенькій навоскованій підлозі. Некрашевич вихрив та вихав на всі боки своєю куценькою дамою дуже завзято. Слідком за ним з-під пальми виплигнув високий та цибатий панич з Настею. За ним зараз пішли в танець й інші. Некрашевич, невгамований в танцях, не так танцював, як товкся, ніби Марко по пеклі. Яків Кирикович підвівсь і зирнув на Ліду. Ліда догадалась і собі підвелась з стільця. Його рука влипла в тонкий Лідин стан, і молода пара плавко й гладенько ніби полинула по підлозі. Ліда почутила гарячу руку на своєму стані й глянула зблизька в його карі очі. І їй здалося, що вона попливла або по тихому морі, або в синьому небі; здалось, що вона лине кудись в якийсь пишний невідомий поетичний край вкупі з Уласевичем. Щось приємне, надзвичайно радісне заворушилось в серці в молодої панни.
Яків Кирикович посадив Ліду обережно на стілець, і вона в нестямці ніби впала на стілець, як підстрелена пташка, і довго-довго не могла опам'ятаться.
"Цей вечір буде початком якогось нового життя задля мене, — думала вона, кмітячи за своїм серцем. — Починається для мене щось нове, чого я не зазнала до цього часу й тільки вгадувала й постерегала".
За Уласевнчем знов пішли в танець паничі й панни. Уся молоднеча, що була в світлиці, заворушилась, закрутилась. Усі занудились, сидячи в глушині по селах та хуторах. Їх раптом потягло до танців в веселому товаристві. Тільки аж тоді, під приводом танцюристої веселої маркізи Какаду, запахло в світлиці весіллям. Яків Кирикович знов підбіг до Ліди й знов повів її в танець. Пара була така чудова, що гості несамохіть задивились і замилувались на неї.
— Ну та й гарна ж оця парочка! — промовила маркіза Какаду до Теклі Опанасівни. — Хоч вдруге одчиняйте церкву та ведіть цю пару до вінця!
— Ой, що ви кажете! Бодай вам пипоть на язик! Вони ж тепер між собою рідня. Схаменіться лишень та не напророкуйте часом чогось недоброго, — прохопилась мати й задумалась: вона вже прикмічала, що Яків Кирикович все горнеться до Ліди і що Ліда не одходе од його ні на ступінь.
В столовій подали самовар. Господиня запросила гостей до чаю. Гості веселою юрбою сіли за столи.
— От і спасибі вам, сусідко, що ви розважили й розворушили моїх гостей, — сказала на ході Текля Опанасівна до Покотиловської.
Після чаю гості вернулись до зали. Покотиловська почала прощаться з хазяйкою та все приказувала.
— Ой, час додому! Час би й спати, а то люде, борони боже, ще й ніч розберуть, а нам нічого не зостанеться од цієї куценької майськоі ніченьки. Нічка тепер завдовжки на один корж!
Гості заворушились і вже лягома почали прощаться в хазяїном. Яків Кирикович попрощавсь і собі.
— Навідуйтесь же до нас! Ми ж тепер не чужі, а свої, — промовив Андріян Кирилович до Уласевича.
— Спасибі вам! Заїжджатиму й до брата, і до вас.
— Як будете будлі-коли в об'їзді по селах, завертайте до нас на обід, на чай або й на ночівку, — додала стара Гуковичка.
— Спасибі вам! спасибі за ласку! — дякував Яків Кирикович на прощанні, виїжджаючи в пізні обляги з двору.
Візник погнав прудкі поштові коні й швидко покатав по рівному битому шляху. Уласевича неначе заколихала й загойдала труська поштова чортопхайка. Небо аж сяло й миготіло ясними зорями. Вогке повітря, нічна тиша бадьорили душу, навівали думи та мрії. Уласевич почував, що йому легко на серці, приємно на душі, так приємно й радісно, як було тоді, коли він скінчив університетські екзамени, достав добре засвідчення й диплом і катав на село до батька, що був мировим посередником, на спочинок. "Одначе ця глушина не така вже й справді негоденна та нікчемна, як мені передніше здавалось. І тутечки щось заворушилось, щось путнє, прогресивне виникає в головах тутешніх людців… Вони не усі таки темні та байдужні до рідного краю, щось задумують, про щось митикують, силкуються чимсь послужиться Україні", — думав Уласевич, коливаючись на візку, неначе на байдаку од здорової хвилі.
І йому стало радісно на серці. Надії на кращу будущину замиготіли в його душі, неначе ті мигаючі зорі, що дивились на його з високої височині. Заворушились мрії й пішли одна за другою, неначе хвиля за хвилею. Виникли в душі надії на кращу будущину людського життя.
І думи серед темного степу низались, неначе намистини в разку намиста. А пишна тиха ніч, при швидкому рушенні по степу, ніби повівала крилами й навівала думи та мрії, веселі й радісні.
А серед тих мрій ніби виринали Лідині палкі чудові очі, потаємні, як тайни безмежного зоряного неба. І він неначе вглядів їх десь на небі серед найкращих, найясніших зірок.
Вже надворі зоряло, і над степом зійшла й замиготіла пишна вранішня зоря, неначе з степу на небо чиясь рука кинула золотий клубочок, обсипаний мигаючими діамантами. Той клубочок покотивсь угору серед натовпу дрібненьких зірок, мов весела молода вийшла з хати серед дружок. Уласевич несамохіть задививсь на ту веселу вранішню зірку, що вела за собою рожевий ранок. І ніби срібним промінням замиготіла в його серці радість та надія на якесь велике щастя.
"Не доведеться нам побраться… Але я вже побратався з тобою й почуваю, що ти в мене в серці одна світиш і світитимеш до кінця мого живоття, як ота весела вранішня зірка. І не забуду, доки живий буду, ні цього майського вечора, ні твоїх чорних очей, ні твоїх добрих думок", — думав Уласевич, повертаючи з степу в сонне село, осяяне тихим рожевим одлиском вранішнього сяйва на сході сонця.
IX
Мелася та Михайло Кирикович, поїхавши в Київ зараз після вінчання, довгенько задлялись в Києві. Були з одвідинами в усіх своїх знайомих. Нагулявшись донесхочу й скупившись, вони вернулись додому. На од'їзді до Києва батько дав Меласі гостинця п'ять сотень карбованців од себе та п'ять сотень, подарованих старим буртянським дядьком на "шпильки" для молодої. Мелася накупила собі золотих сережок, брошок та браслетів, Михайло Кирикович купив за триста карбованців чудового коника-скакуна. Решту вони потроху розтринькали, що й самі не зогляділись. На дорогу й для розплати в гостиниці Мелася мусила позичить сто карбованців в доброї Таїси Андріївни.