Саме в той час загуркотів візок у дворі. Яків Кирикович подивився в одчинене вікно й побачив гарненькі ситі коні. Поганяв їх хлопчик, убраний в рябеньку чемерку й підперезаний широким одеським червоним поясом з довгими торочками. На штанях червоніли дві подовжасті смужки. Уласевич пригадав, що достоту так вбирають своїх погоничів і козачків дідичі-католики в Київщині, і домитикувавсь, чиї то були коні. Ладковська була родом з села Київської губернії і вбирала для шику й свого погонича на зразець київських польських дідичів, своїх переднішнх сусідів.
Хлопчик зскочив з козел і в вікно подав докторові листа. В листі Ладковська просила доктора приїхать таки зараз й оглядіть меншого синка, що занедужав неначе на пропасницю, а може, й горів на кір.
Уласевич, попросивши вибачення в гостя, зараз сів на повозку й мерщій покатав до оселі отця Ладковського.
Отець Яків, ще молодий, невисокий на зріст і трохи присадкуватий, вибіг назустріч до доктора на ґанок, веселенько привітався з ним і попросив вступить до світлиці. В світлицю зараз увійшла Надежда Мокіївна в ясній рябенькій сукні з викладчастим коміром, неначе налагодилась їхати кудись в гості. Вона швиденько вийшла, ніби вилинула з дверей, подала докторові обидві руки, ще й добре потіпала його руки, стиснувши їх з усієї сили.
— Спасибі вам, що ви не загаялись, — сказала Ладковська з легеньким осміхом на рожевих повних товстеньких устах, з-під котрих блиснули широкі зуби. — Ось я зараз причепурю свого синка. Сідайте, будьте ласкаві! — попросила хазяйка гостя й одсунула трохи крісло од стола, а сама хапком наче шугнула в двері й зникла.
Яків Кириковнч сів на кріслі й окинув оком невеличку світлицю з низенькою стелею з сволоками. Світлиця була обставлена гарненько, але з претензіями. В кутках на косинчиках манячіли скляні цяцькові вазки з паперовими й крамними квітками, котрі вже давно зблякли, поприпадали порохом і були схожі на сухі будяки. Скрізь по вікнах і долі коло вікон стриміли пожовклі й давно не поливані вазони. Ладковська часто забувала за їх і не поливала по тижню, хіба вже наймичка або нянька, багато більше кмітлива за хазяйку, з милосердя рятувала вазони од наглої смерті.
О. Ладковський розговорився в доктором про своє життя й подав йому папіроси та сірники. Незабаром знов вилинула Ладковська, гладенько причесана, але в неї на потилиці й тепер, як і завжди, теліпались ніби пачоси або одіржини. Вона й не чепурила в кімнаті дитини, а похапцем чепурилась сама перед дзеркалом. З кімнати вийшла нянька, дуже гарна дівчина, чорнява та тонка станом, з червоною шовковою стрічкою на голові, з червоним бантом, притуленим на чолопочку на голові трохи якось химерно, не по-сільській. Доктор і о. Яків пішли в покоїк, де лежав на ліжку хлопчик. Вікно було зумисне заслонене товстою вовняною хусткою. На столі навіщось горіла лампа, заслонена здоровецьким рожевим абажуром. Світло од цієї лампи в темному покоїку було рожеве, мрійне. Ладковська стояла, уся облита рожевим світом. Вона ніби посвіжішала й покращала при тому світі. Але докторові за цей мрійний світ було байдужісінько. Він хапком одчепив хустку з вікна. Ладковська опинилась в різкому денному сяйні. Доктор пильно оглядів слабого хлопчика, оглядів трохи набряклі щоки й трохи заснічені золотушні очі од жару.
— Певно, горить на кір, але ще не час одгадать, куди поверне те горіння. Побачимо потім згодом. Слабість ще не виявилась гаразд, — сказав доктор, присівши коло столу й черкаючи на листочку за якесь лікарство на ліки недужій дитині.
О. Яків запросив доктора до столової кімнати, де на столі парував самовар. Посідали за стіл і розбалакались. Ладковська наливала чай, а очей не зводила з гарного доктора. Солодкий осміх не зникав з її уст ні на хвилинку.
— Спасибі вам за українську книжку, що позичили Надежді Мокіївні, — дякував батюшка. — Це вже почали виходить нові книжки. Ми, ще бувши в семінарії, залюбки читали деякі книжки, що траплялось нам випадком десь добути. От таких книжок конечно потрібно для наших темних сіл! Але як народна література, звичайно, черпає зміст з широкого загального письменства, то задля нас доконче потрібна й широка українська література, — говорив о. Яків.
— Ви неначе читаєте в мене в голові мої власні думки та гадки, — обізвавсь Уласевич, колотячи чай ложечкою.
— Та й мої, — додала Надежда Мокіївна. — Чому б пак і нам не розвести широкого письменства? Хіба ж ми не люде, чи що? — лепетала Надежда Мокіївна.
Уласевич почутив, що на його ногу наступила нога, але не в чоботі, а в черевику, бо була м'якісінька. Йому здалось, що Надежда Мокіївна, може, ненароком, пораючись коло посуду та хапаючись, торкнулась об його ногу.
— Ви добре робите, що заходились затягать до себе на ліки наших селян, — сказав отець Яків, — а то в нас знахурки зовсім-таки опанували селян та й держать їх у своїх руках під своїм містичним намовлянням.
— От ми й станемо вам, докторам, до помочі, будемо намовлять отих неуків та завертать до вашого лазарету, — обізвалась Надежда Мокіївна.
Вона посунула до гостя тарілку з скибками паляниці. Яків Кирикович знов почутив, цю Ладковська настоптала йому на ногу вдруге, але вже дужче, ще й трохи притиснула. Йому стало ніяково: попліч з ним сидів її чоловік і міг примітить ту безглузду вихватку залицяння.
"Ой коли б мерщій випити чай та втекти од цієї причепи", — майнула думка в доктора.
Він придививсь до отця Якова. Отець Яків був зовсім не поганий з лиця: русявий, трохи рудуватий, але з розумними ясними очима. Тільки вид в його був трохи ніби плисковатий та вилиці на щоках витикались дуже примітно. В своїй розмові він показав себе розумною людиною й начитаною, котра, очевидячки, спочувала з щирим серцем до бажаннів та поглядів доктора. Він і справді був ладен стати йому до помочі в просвітніх замірах багато ширше й краще, ніж жінка.
Яків Кирикович випив чай і попрощавсь, обіцяючи заїхать незабаром ще раз до слабої дитини.
— Прибувайте ж до нас, коли ваша ласка, не тільки до слабого, але й до нас, здоровісіньких! — гукнув з ганку отець Яків.
— Добре! Спасибі вам! — обізвався з повозки Уласевич, здіймаючи бриля й кланяючись на льоту.