— Я служив по кількох селах. Було заходжу до батюшок, заходжу й до дідичів просить будлі-яких книжок для читання, бо дуже люблю читати, а влітку, на наших довгих вакаціях, як не маю роботи, кидаюсь до книжок просто-таки з нудьги, — казав вчитель. — Одже ж у нашій околиці мало книжок навіть в дідичів, а українських книжок я ні в однісінького пана й не бачив, опріч хіба Шевченкового "Кобзаря". Я примічаю, що наші українці аж надто вже нецікаві на вдачу.
— Одже ж ви вгадали, — обізвавсь Уласевич.
— От би пустить оці книжечки між нашими селянами, — сказав вчитель.
— Нам таки треба б розпускать поміж селянами оці книжечки. От ми незабаром і заходимось коло цієї справи, корисної для темного народу. Коли б тільки ще знайти кількох просвітніх помагачів з-поміж самих селян, чоловіків або парубків, — говорив далі Уласевич.
— Є в нас і такі! Вони згодяться на це, — обізвався Вербицький.
— Це, певно, Никон Кучма? Еге так? — спитав вчитель.
— Атож! Він любе читати і навіть сам складає українські вірші, завів хор з парубків. О, Кучма на це митець! Вже питав у мене, чи не можна б пак часом в вас достать книжечок для читання. Певно, незабаром прийде до вас на одвідини.
— Кучма такий! Це правда. Він помагає одному з наших вчителів церковної школи справлять півчу, а часом і регентує в церкві; служив років зо два за наглядача при вчителеві в школі. Він добре знає ноти, тяме співи, має доброго баритона й дуже любе співать, — сказав вчитель.
— От якби покористуватись ним, щоб через його розповсюднювать наші книжечки! — сказав Уласевич. — Та ще, будьте ласкаві, намовляйте на селі людей, щоб давали слабих до лазарету, та не кликали до їх знахурів та знахурок.
— Добре, добре! — сказав вчитель.
— От і спасибі вам! Спасибі, що пристаєте до спілки, — сказав Уласевич, дуже радий, що натрапив на кількох людей, котрі згоджувались стати йому до помочі.
— Ми вам незабаром напхаємо недужих "повну хату і кімнату, ще й подвір'ячко", як співають в пісні, — сказав вчитель.
— Не так-то легко й напхать, коли докторам доводиться йти на перемоги з знахурками, — промовив фершал, осміхаючись.
— Побачимо, хто кого переможе. Може, я таки якось та переможу, — додав Уласевич.
Рипнули двері. В світлицю увійшов височенький, русявий та кругловидий парубок. На йому був крамний попелястий куценький жупан, підперезаний зеленим поясом. Чоботи з високими лиснючими халявами були на корках. Він поздоровкавсь і привітався з усіма, подавши руку.
— От і Никон! За вовка промовка, а вовк у хату! — сказав фершал.
— Цебто за мене? — спитав Никон з ледве примітним осміхом.
— Атож! Згадували про тебе та оце саме балакали таки за тебе, — обізвався вчитель.
Никон якось соромливо спустив віка й вії і втупив очі в поміст.
— Сідай, Никоне, до стола та випий стакан чаю, — промовив Уласевич до гостя, скидаючи бистрим оком його тонку та струнку постать.
— Як дасте чаю, то й вип'ю, — сказав Никон і все зорив по світлині та по стінах. Його, очевидячки, зацікавили здоровенькі анатомічні й інші малюнки, почеплені по стінах нарізно одна од другої.
— Що це за малюнки в вас? Чи не такі картини, чи що? — спитав Никон, не сідаючи на стілець.
— Цене картини. То, бач, понамальовуване людське тіло й зверху, і всередині з частками нутра, шлунком та печінками, — сказав доктор.
Никон длявою ходою подибав попід стінами й оглядав дуже вважливе кожний малюнок, але нічого не втямив та все питав у доктора. Уласевич встав і нашвидку оповів йому дещо за малюнки. Никон придивлявсь, де в людини коса та шлунок, де нирки, до легке, який на взір мозок. Згодом потім він сів на стільці, але все зиркав на малюнки, котрі, знать, дуже його зацікавили.
— А це що в вас? — спитав Никон, показуючи очима на п'яніно.
— Це п'яніно, чи фортеп'ян, на котрому я граю, — сказав доктор.
— Я фортеп'яна бачив в одного нашого батюшки, а цю штуку я бачу вперше. Чи на йому так само грають, як і на фортеп'яні? — спитав Никон.
— Однаковісінько, — сказав Парафієвський і, вставши, одслонив віко й торкнув пальцями кілька клавишів.
— Так само молоточки торкають струни, як і в фортеп'яні? — спитав Никон.
— Достоту так, тільки в йому струни почеплені навскоси, а не вподовж, як у фортеп'яні, — сказав Уласевич, посовуючи стакан до Никона.
— Я дуже люблю співи та музику, але на моє безголов'я не вмію ні на чому грати, тільки часом бавлюсь дурною сільською сопілкою, — сказав Никон.
— І то музика! Адже ж дівчата часом танцюють і під сопілку, як нема троїстих музик, — промовив фершал.
Никон сьорбав простиглий чай не хапаючись та все зорив по малюнках і пильно додивлявсь до їх, зацікавлений такою новинкою, якої він зроду не бачив.
— Я оце прочув, що ви прибули з Києва, і зумисне зайшов до вас, щоб позичить яких-небудь книжок для читання, — сказав Никон згодом, обернувшись до доктора.
— Я навіз деяких книжечок. Коли маєш охоту до читання, то й позичу. Он дивись! Ото нові українські книжечки, що повиходили недавнечко.
Никон узяв у руки книжечки й переглядів їх з цікавістю.
— Оці українські книжки найбільше припали мені до вподоби, бо я все дочиста розбираю, що воно понаписувано. Та вони таки цікавлять мене й тим, що в їх писано все про нас, селян, та про наше життя, — сказав Никон.
— Та Никон таки тямить багацько в цій справі, бо напам'ять знає сливе усього Шевченкового "Кобзаря". Він і сам складає українські вірші. З його таки добрий віршомаз, — обізвався фершал.
— Напам'ять — не напам'ять, а "Кобзаря" я прочитав усього, та ще й не раз. Я дуже люблю читати вірші, та ще й писані нашою сільською українською мовою. І читаю. І ніби все співаю та й співаю. І начитаюсь, і ніби воднораз і наспіваюсь досхочу. Аж на душі стає легше й веселіше, — сказав Никон.
— А другим хлопцям ви читали які книжечки? — спитав доктор, переходячи з ти на ви, бо йому стало ніяково тикать на такого парубка, котрий багато дечого прочитав.
— Читав. Я достав "Катерину" та "Наймичку", достав "Сіру кобилу" та "Голку". Та з тією "Сірою кобилою" було мені чимало клопоту. Трохи не з усього кутка натовпом збіглись до мене парубчаки, навіть і чоловіки, та все: "Читай та й читай ту "Сіру кобилу"! Вже вони мені аж остогидли, бо надокучили.