— Що ж, сподіваюся, ми ще зустрінемося десь у майбутньому.
Вони обмінялися потиском рук. Місіс Райзлі-Портер сіла в автобус.
Голос за спиною в міс Марпл промовив:
— Bon voyage![4] Баба з возу, кобилі легше.
Вона обернулася й побачила усміхнене обличчя Емліна Прайса.
— Це ви на адресу місіс Райзлі-Портер?
— Атож. На чию ж іще?
— Мені прикро було почути, що Джоана застудилася сьогодні вранці.
Емлін Прайс знову усміхнувся до міс Марпл.
— З нею буде все гаразд, — сказав він, — як тільки автобус відійде.
— Справді? — вигукнула міс Марпл. — То ви хочете сказати…
— Атож, саме це я хочу сказати, — відповів Емлін Прайс. — Джоана донесхочу сита своєю тіткою, яка весь час нею командує.
— То ви теж не їдете?
— Ні. Я залишуся тут на день або два. Хочу прогулятися по околицях і зробити кілька екскурсій. Не дивіться на мене таким несхвальним поглядом, міс Марпл. Ви ж не так суворо нас засуджуєте, як намагаєтеся показати, правда ж?
— Щиро кажучи, такі витівки втинали й у дні моєї молодості. Щоправда, причини тоді вигадували інші, і я думаю, у нас було менше шансів на успіх, аніж у вас тепер.
Полковник і місіс Вокер підійшли й приязно потиснули руку міс Марпл.
— Так приємно було познайомитися з вами й так цікаво поговорити на теми садівництва, — сказав полковник. — Сподіваюся, що післязавтра ми матимемо велику втіху, якщо більше нічого такого не станеться. Цей нещасливий випадок неабияк зіпсував усім настрій. Я все ж таки думаю, що то був нещасливий випадок. Либонь, коронер надто захопився, давши волю своїй фантазії.
— Але ж дивно, — сказала міс Марпл, — ніхто не прийшов у поліцію й не признався, що був у той день на горі й розважався там, намагаючись розхитати камінь.
— Якщо там справді хтось був, то він боїться бути звинуваченим у вбивстві, — сказав полковник Вокер. — Тому він сидітиме тихо, у цьому можна не сумніватися. Отже, до побачення. Я неодмінно надішлю вам пагінці magnolia highdownensis, а також mahonia japonica. Хоч я не зовсім певен, що вони добре ростимуть у тій місцевості, де ви живете.
Вони також сіли в автобус. Вона обернулася й побачила, що професор Вонстед махає рукою, дивлячись на автобус, який уже наготувався від'їхати. З готелю вийшла місіс Сендбурн. Вона попрощалася з міс Марпл і сіла в автобус. Міс Марпл узяла професора Вонстеда за руку.
— Ви мені потрібні, — сказала вона. — Ходімо кудись, де ми зможемо поговорити.
— Ходімо. Ви не проти, якщо ми підемо на те місце, де відбулася наша перша розмова?
— Атож, ходімо на ту веранду. Там і справді дуже зручно сидіти.
Вони завернули за ріг готелю. Автобус від'їхав, подавши останній гучний прощальний сигнал.
— Знаєте, я не дуже радий, що ви вирішили тут залишитися, — сказав професор Вонстед. — Як на мене, то для вас ліпше було б поїхати далі з екскурсією, не наражаючи себе на зайву небезпеку. — Він скинув на неї гострим поглядом. — Чому ви залишаєтеся тут? Нервове виснаження чи щось інше?
— Щось інше, — сказала міс Марпл. — Я не дуже перевтомилася, хоч це було б і не дивно в моєму віці.
— У мене таке відчуття, що я теж повинен залишитися тут і оберігати вас.
— Ні, — сказала міс Марпл, — у цьому немає потреби. Для вас є інша робота.
— Яка робота? — Він подивився на неї. — Ви маєте якісь здогади чи щось знаєте?
— Думаю, що знаю, але мені треба підтвердити своє знання доказами. А я не все спроможна зробити сама. Вам буде легше зробити деяку роботу саме тому, що ви перебуваєте в контакті з тими людьми, яких я називаю загальним терміном "влада".
— Ви маєте на увазі Скотленд-Ярд, головних констеблів та в'язниці Її Величності?
— Саме так. Щось одне або й усе разом. Як я розумію, ви навіть можете вийти на міністра внутрішніх справ?
— Безперечно, ви маєте якісь здогади! То чого ви від мене хочете?
— Насамперед я хочу дати вам цю адресу.
Вона дістала свого записника, вирвала з нього одну сторінку й подала йому.
— Що це? Ага, бачу, дуже відома ліга доброчинності, чи не так?
— Одна з найліпших, якщо не помиляюся. Вони роблять багато добра. Люди надсилають їм одяг, — сказала міс Марпл, — дитячий і жіночий одяг. Жакети, пуловери й усе таке.
— То ви хочете, щоб і я туди щось надіслав?
— Ні, я маю намір залучити вас не до доброчинної діяльності, а до нашої спільної з вами справи.
— У який спосіб?
— Я хочу, щоб ви навели довідки про посилку, надіслану туди звідси два дні тому. Її здали в місцевому відділенні пошти.
— А хто її здав — ви?
— Ні, не я, — сказала міс Марпл. — Але я взяла на себе відповідальність за неї.
— Що ви маєте на увазі?
— Я маю на увазі, — сказала міс Марпл із легкою усмішкою, — що я прийшла тут на пошту й, прикинувшись старою недотепою, розповіла, що я попросила іншу людину здати мою посилку, але по-дурному написала на ній не ту адресу. Я була дуже засмучена з цієї причини. Начальниця пошти поставилася до мене дуже прихильно, сказавши, що пам'ятає ту посилку, але адреса на ній справді була не та, яку я назвала. На ній була та адреса, яку я вам щойно дала. Я пояснила, що вчинила велику дурницю й написала на своїй посилці хибну адресу, сплутавши її з іншою, на яку теж іноді надсилала дещо. Вона сказала мені, що тут нічим не зарадиш, бо посилку, природно, вони вже відіслали. Я сказала, що все гаразд, я просто надішлю листа до тієї ліги, куди було відіслано мою посилку, і повідомлю, що посилка була адресована їм помилково. І запитаю, чи не зроблять вони мені таку ласку й не перешлють її на адресу того товариства, якому я мала намір її надіслати.
— У вас вийшла якась дуже складна історія.
— Це пусте, — сказала міс Марпл. — Адже мені треба було розповісти що-небудь. Звичайно ж, я не писатиму їм ніякого листа. Цю справу я доручаю вам. Вам треба буде з'ясувати, що там було покладено в ту посилку. Я переконана, ви знайдете спосіб, як це зробити.
— А чи буде в тій посилці ім'я того, хто її відіслав?
— Не думаю. Там може бути хіба що клаптик паперу з написом "від ваших друзів" або якась вигадана адреса, наприклад, "Місіс Піпін, 14, Вестбурн Ґроув" — і якби комусь заманулося навести довідки, то особи з таким ім'ям там не виявилося б.
— А інших альтернатив ви не бачите?