— Думаю, ви вчините розумно, якщо підете, — сказала міс Кук.
— Атож, ідіть, — підтримала її міс Бароу, перш ніж місіс Райзлі-Портер устигла розтулити рота.
Міс Кук і міс Бароу подивилися одна на одну й обидві зітхнули, похитавши головами.
— Трава була дуже слизька, — сказала міс Бароу. — Я сама посковзнулася раз чи двічі на тому дерні.
— І каміння там забагато, — сказала міс Кук. — На повороті стежки на мене посипався справжній град. Й один камінь досить боляче вдарив мені в плече.
II
Після того, як було випито чай і каву, з'їдено печиво та тістечка, усі замовкли, почуваючись трохи ніяково. Коли трапляється якесь лихо, то люди часто бувають розгублені й не знають, як їм до цього поставитися. Кожен висловив свою думку, кожен сказав, якою це стало несподіванкою для нього і як йому прикро. А тепер вони чекали новин, і всіх опанувало невиразне бажання знайти для себе якусь розвагу, якийсь інтерес, що допомогло б їм перебути ранок. Обід мали подати лише о першій годині, і вони розуміли, що просто сидіти й повторювати ті самі репліки буде надзвичайно нудною справою.
Міс Кук і міс Бароу, ніби змовившись, звелися на ноги й сказали, що їм конче треба придбати в крамницях кілька вкрай необхідних речей, а потім ще зайти на пошту й купити марки.
— Я повинна відіслати кілька поштових листівок. І хочу запитати, скільки мені коштуватиме лист до Китаю, — сказала міс Бароу.
— А я хочу подивитися, яку вовну тут продають для плетіння, — сказала міс Кук. — І ближче роздивитися той досить цікавий будинок на протилежному боці Ринкового майдану.
— Гадаю, прогулятися нам буде дуже корисно, — сказала міс Бароу.
Полковник і місіс Вокер теж підвелися й запропонували містерові та місіс Батлер скласти їм компанію й вийти подивитися, чи тут є на що дивитися. Місіс Батлер висловила надію знайти десь поблизу антикварну крамницю.
— Я, власне, маю на увазі не антикварну крамницю в точному розумінні, а ту, де продають усяку всячину. Іноді там можна знайти по-справжньому цікаві речі.
Усі посунули до виходу. Емлін Прайс уже раніше непомітно наблизився до дверей і подався наздоганяти Джоану, не визнавши за потрібне пояснювати свою втечу. Місіс Райзлі-Портер після запізнілої спроби покликати назад свою небогу, сказала, що, на її думку, посидіти в холі буде значно цікавіше. Міс Ламлі погодилася — а містер Каспар приєднався до них із виглядом галантного кавалера давніх часів.
На місці залишилися тільки професор Вонстед та міс Марпл.
— Я думаю, — сказав професор Вонстед, звертаючись до міс Марпл, — що буде приємно посидіти надворі, біля готелю. Тут є невеличка тераса, яка виходить на вулицю. Вам ця думка подобається?
Міс Марпл подякувала йому й звелася на ноги. Досі вона не обмінялася з професором Вонстедом майже жодним словом. Він узяв із собою кілька книг, що здавалися дуже вченими, від яких рідко коли відривав погляд. Навіть під час поїздки в автобусі.
— Та, можливо, ви хотіли б прогулятися по крамницях, — сказав він. — Щодо мене, то я волію спокійно дочекатися повернення місіс Сендбурн. Думаю, важливо насамперед довідатися, що нас може чекати далі.
— У цьому я абсолютно з вами згодна, — сказала міс Марпл. — Я вже досить прогулювалася по місту вчора й не відчуваю потреби робити те саме й сьогодні. Волію ліпше зачекати тут і з'ясувати, чи не зможу я чимось допомогти. Навряд, звичайно, але напевне ніколи не знаєш.
Вони вийшли разом із готелю й завернули за ріг, туди, де був невеличкий парк, а під самою стіною тяглася чи то підвищена садова алея, чи то тераса, на якій стояли плетені стільці різної форми. Поки що там не було нікого, і вони опустилися на стільці. Міс Марпл подивилася замисленим поглядом на свого візаві. На його зморшкувате обличчя, кущуваті брови, на розкішну кучму сивого волосся. Він ходив, трохи сутулячись. Він має цікаве обличчя, вирішила міс Марпл. Голос у нього був сухий і ледь іронічний, притаманний людям, що живуть своїми професійними інтересами, подумала вона.
— Я не помиляюся, ви міс Джейн Марпл? — запитав її професор Вонстед.
— Так, я Джейн Марпл.
Вона була трохи здивована, хоч дивуватися не було чого. Вони перебували не так довго разом, щоб подорожні призвичаїлися непомильно впізнавати одне одного. Останні дві доби вона провела поза товариством. Його сумнів був цілком природним.
— Я вас упізнав, — сказав професор Вонстед, — бо мені вас описали.
— Мене вам описали? — з легким подивом запитала міс Марпл.
— Так, мені вас описали, — він на мить замовк. Не можна було сказати, щоб він стишив голос, проте його голос утратив гучність, хоч вона ще виразно його чула. — Мені вас описав містер Рейфаєл.
— Справді? Ви говорили про мене з містером Рейфаєлом?
Його слова виявилися для неї цілком несподіваними.
— Ви здивовані?
— Атож, досить-таки здивована.
— Не бачу причини, чому ви маєте бути здивовані.
— Я не сподівалася… — почала міс Марпл і урвала свою фразу на середині.
Професор Вонстед мовчав. Він сидів і лише дивився на неї пильним поглядом. За хвилину або дві, подумала міс Марпл, він почне ставити мені запитання: "Які ваші симптоми, моя люба леді? Вам важко ковтати їжу? Вас мучить безсоння? З травленням у вас усе гаразд?" Вона була майже впевнена, що він лікар.
— Коли він вам мене описував? Певно, це було…
— Кілька тижнів тому, ви хотіли сказати? Звісно, це було до того, як він помер. Він сказав мені, що ви візьмете участь у цій екскурсії.
— Я надзвичайно вдячна йому, — сказала міс Марпл. — Справді, дуже вдячна. Я була вкрай здивована, коли довідалася, що він оплатив для мене цю екскурсію. Така приємність. Сама я не змогла б собі такого дозволити.
— Розумію вас, — сказав професор Вонстед.
І закивав головою, ніби вчитель, задоволений відповіддю свого учня.
— Надзвичайно прикро, що наша подорож уривається в такий спосіб, — сказала міс Марпл. — Справді дуже й дуже прикро. Адже ми всі так тішилися нею.
— Так, — погодився професор Вонстед. — Дуже прикро. І досить-таки несподівано чи, може, для вас це несподіванкою не стало?
— Що ви маєте на увазі, професоре Вонстед?
Його губи склалися в легку усмішку, коли він зустрів її викличний погляд.