— Атож, Антея дуже хотіла мати великі й добре доглянуті клумби обабіч алей. Але про це нам немає сенсу навіть балакати. Єдине, що ми тепер можемо собі дозволити — це раз на два тижні наймати когось із місцевих людей, щоб викосив нам моріжок. Майже щороку тут ці роботи виконує інша фірма. І Антея ще хотіла б знову посіяти в нашому саду траву з пампасів. І білі гвоздики, які тут вирощує місіс Симпкін. Понад усім бордюром, який тягнеться вздовж алеї. І знову посадити смоковницю, яка росла біля оранжереї. Вона пам'ятає всі ці рослини, не перестаючи говорити про них.
— Вам, певно, важко терпіти такі розмови.
— Атож, важко. Жодних аргументів вона не хоче слухати. А Клотільда звикла говорити про все прямо. Вона просто категорично уриває балаканину сестри й заявляє, що не хоче більше чути про це жодного слова.
— Нелегко буває в таких випадках обрати правильну лінію поведінки, — сказала міс Марпл. — Іноді буває ліпше виявити твердість, іноді авторитетну несхитність або навіть сердите неприйняття, а іноді — вдати, ніби щиро співчуваєш такій людині. Можливо, іноді навіть варто вислухати її й підтримати надії, хоча ти знаєш, що вони нездійсненні. Атож, у таких випадках буває дуже й дуже нелегко.
— Але для мене це легше, бо я часто від'їжджаю звідси й живу тут, як правило, протягом коротких відрізків часу. Тому мені легше вдати, ніби все скоро зможе налагодитися і щось можна буде зробити. Проте і я була приголомшена, коли одного дня повернулася сюди й виявила, що Антея вже, по суті, домовилася з дуже дорогою фірмою ландшафтного садівництва, що вони оновлять нам сад і збудують теплицю — а це повний абсурд, бо навіть якби вони посадили нам виноградну лозу, то вона почала б родити не раніш, як через два або три роки. Клотільда про це нічого не знала й була вкрай розлючена, коли знайшла на столі Антеї кошторис оплати за всю цю роботу. І вона не стала стримувати себе.
— Атож, у житті нам часто доводиться вельми нелегко, — промовила міс Марпл.
Це була фраза, якою вона користувалася дуже часто.
— Завтра мені, думаю, доведеться підвестися з ліжка рано, — сказала міс Марпл. — Я наводила довідки в "Золотому кабані", де, як розумію, завтра вранці збирається наша група. Вони поїдуть на чергову екскурсію о дев'ятій ранку, якщо мої відомості правильні.
— Сподіваюся, це буде для вас не так стомливо.
— Думаю, що ні. Здається, ми виїжджаємо до містечка — стривайте, як же воно називається? — ага, згадала, Стерлінґ-Сент-Мері. Щось у такому дусі. І, схоже, воно розташоване не так далеко звідси. Дорогою ми оглянемо цікаву церкву й замок. Пополудні на нас чекає досить приємний сад, там не так багато акрів площі, зате в ньому вирощують надзвичайно цікаві різновиди квітів. Сподіваюся, що після приємного відпочинку, який я тут мала, зі мною буде все гаразд. Тепер я розумію, що дуже стомилася б, якби всі ці дні мені довелося лазити по скелях та витримувати важкі переходи.
— Вам треба добре відпочити сьогодні, щоб завтра ви почувалися цілком свіжою, — сказала місіс Ґлін, коли вони увійшли в будинок. — Міс Марпл ходила оглянути церкву, — повідомила вона, звертаючись до Клотільди.
— Боюся, там не було на що особливо дивитися, — промовила Клотільда. — Вікторіанські вітражі досить бридкого зразка, як на мене. Хоч грошей на них витратили чимало. Либонь, наш дядько почасти був у цьому винен. Йому дуже подобалися оті огидні поєднання червоних і синіх кольорів.
— Грубо й вульгарно, я завжди так вважала, — сказала Лавінія Ґлін.
По обіді міс Марпл пішла подрімати й знову приєдналася до своїх господинь лише незадовго до вечері. Після вечері вони довго гомоніли, перш ніж піти спати. Міс Марпл задавала тон у розмові, насиченій спогадами… Вона згадувала свою молодість, дитинство, місця, які вона тоді відвідувала, згадувала також свої подорожі та екскурсії й випадкових людей, з якими їй доводилося зустрічатися.
Вона заснула пізно з відчуттям невдачі. Вона не довідалася більше нічого, а може, більше нічого й було довідуватися. Рибалка, на якій не було зловлено жодної рибини — можливо, тому, що в тій річці риби просто не було. Чи, може, вона використала не ту наживку?
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
НЕЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК
I
Чай міс Марпл принесли о сьомій тридцять, щоб їй вистачило часу підвестися з ліжка й спакуватися в дорогу. Вона вже закривала свою невеличку валізу, коли у двері якось поквапно постукали й увійшла Клотільда зі схвильованим обличчям.
— Міс Марпл, унизу на вас чекає молодик, який прийшов сюди, щоб зустріти вас. Емлін Прайс. Він бере участь в одній екскурсії з вами, і вони прислали його сюди.
— Атож, я його пам'ятаю. Такий зовсім юний?
— Так. Дуже сучасний на вигляд, із копицею розкуйовдженого волосся й усім таким, але, на жаль, він сюди прийшов, щоб повідомити вам погану новину. Мені прикро про це вам казати, але в них стався нещасливий випадок.
— Нещасливий випадок? — Міс Марпл подивилася на неї з приголомшеним подивом. — Ви хочете сказати, нещасливий випадок із автобусом? Дорожня катастрофа? Хтось постраждав?
— Ні, не з автобусом. З автобусом усе гаразд. Це сталося під час учорашньої пообідньої прогулянки. Тоді знявся великий вітер, ви, певно, пам'ятаєте, хоч вітер, я думаю, був ні до чого. Схоже, люди трохи розбрелися. Там є гарна стежка, що веде на вершину гори Бонавентура, до старовинної Башти, але там також можна видертися прямо нагору, долаючи всі підвищення та западини. Люди розділилися, і я думаю, що там не було нікого, хто наглядав би за ними, хоча хтось неодмінно мав би бути. Адже не всі однаково добре тримаються на ногах, а схил там дуже крутий. Одне слово, зірвався камінь — а може, і ціла лавина — і збив одного з тих, хто підіймався вгору стежкою.
— О Боже, — сказала міс Марпл, — який жах! Мені страшенно шкода ту людину. Кого ж там поранило?
— Міс Темпл чи міс Тендердон, якщо я правильно розчула прізвище.
— Елізабет Темпл, — сказала міс Марпл. — О, як мені її шкода! Ми з нею багато розмовляли. Я сиділа поруч із нею в автобусі. Вона, наскільки мені відомо, шкільна вчителька на пенсії, і то дуже відома.
— Атож, — сказала Клотільда. — Я її добре знаю. Вона була директоркою у Фелоуфілді, у знаменитій школі. Я й не знала, що вона бере участь у цій екскурсії. Вона вийшла на пенсію як директорка школи, здається, рік чи два тому, і тепер там нова, молода директорка, яка намагається втілювати в життя дуже сучасні й прогресивні ідеї. Але міс Темпл ще не дуже стара, їй близько шістдесяти, я думаю, і вона дуже діяльна, любить подорожувати та лазити по скелях і все таке. Боже, яке нещастя! Сподіваюся, її не дуже поранило. Я ще не знаю подробиць.