— Чудовий дім із досконалими пропорціями, — сказала міс Марпл. — Ваша сестра сказала мені, що його збудовано в 1780 році.
— Атож, справді. Хотілося б тільки, щоб він був не такий великий і не так безладно збудований.
— Ремонт сьогодні дорого коштує, — сказала міс Марпл.
— Атож, дорого, — зітхнула Клотільда. — Тому багато в чому ми дозволяємо йому потроху руйнуватися. Сумно, але так воно є. Ми зовсім занедбали кілька прибудов і теплицю. Ми мали дуже велику й гарну теплицю.
— У ній зростав такий чудовий мускатний виноград, — підхопила Антея. — І квіти геліотропу милували зір під усіма стінами. Мені дуже шкода нашої теплиці. Під час війни, звичайно, садівника не можна було знайти. У нас був дуже молодий садівник, але його забрали до війська. Ми, звичайно, мусили з тим змиритися, але ремонтувати теплицю не було кому, і незабаром вона обвалилася.
— І те саме сталося з невеличкою оранжереєю поблизу будинку.
Обидві сестри зітхнули — так зітхають люди, коли помічають, що життя минає й змінюється, але змінюється не на краще.
Увесь цей будинок просякнутий смутком, подумала міс Марпл. Смутком, який не можна ані прогнати, ані розвіяти, бо він проник у стіни надто глибоко… Вона раптом здригнулася, сама не знаючи чому.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
ТРАВА ДИЯВОЛА
Обід був звичайнісіньким. Невеликий шматок баранини, смажена картопля, потім сливовий пиріг, банка сметани й не дуже смачні тістечка. На стінах у їдальні висіли картини, — певно, сімейні портрети, подумала міс Марпл, — портрети вікторіанської доби без будь-яких художніх переваг, буфет був великий, важкий і гарний, виготовлений із червоного дерева з фіолетовим відтінком. Штори були з червоного дамасту, а за великим столом із червоного дерева легко розмістилися б десять осіб.
Міс Марпл стала розповідати про свою екскурсію та враження від неї. Але вона подорожувала лише три дні, й особливо розповідати не було чого.
— Містер Рейфаєл, певно, був вашим давнім другом? — запитала старша міс Бредбері-Скот.
— Власне, ні, — відповіла міс Марпл. — Я вперше познайомилася з ним у Вест-Індії, на одному з Антильських островів, коли там відпочивала. Він, як я розумію, приїхав туди лікуватися.
— Атож, він тяжко хворів кілька останніх років, — сказала Антея.
— Дуже сумно, — сказала міс Марпл. — Справді, дуже сумно. Я щиро захоплювалася його мужністю. Здається, він працював дуже багато. Щодня, знаєте, щось диктував своїй секретарці й постійно надсилав телеграми. Він, як мені здавалося, не звертав найменшої уваги на те, що був інвалідом.
— Справді, не звертав, — підтвердила Антея.
— В останні роки ми бачили його рідко, — сказала місіс Ґлін. — Він був дуже зайнятою людиною. Проте він згадував про нас на кожне Різдво.
— Ви живете в Лондоні, міс Марпл? — запитала Антея.
— Ой, ні, — сказала міс Марпл. — Я живу в селі. У невеличкому селі якраз посередині між Лумаутом і Маркіт-Бейсинґом. Приблизно за двадцять п'ять миль від Лондона. Колись це було надзвичайно гарне старосвітське село, та, як і все інше, сьогодні воно, як то кажуть, розвивається. Думаю, містер Рейфаєл жив у Лондоні, так? — запитала вона. — Принаймні, я пам'ятаю, що коли він реєструвався на Сент-Оноре, то назвав у своїй адресі майдан Ітон-сквер чи то був Белґрейв-сквер?
— Він мав сільський будинок у Кенті, — сказала Клотільда. — Іноді, якщо не помиляюся, він приїздив туди розважатися. Його гостями були переважно бізнесмени або люди з-за кордону. Наскільки я пригадую, ми ніколи його там не навідували. Він завжди запрошував нас до Лондона в тих рідких випадках, коли ми з ним зустрічалися.
— З його боку було дуже люб'язно попросити вас, щоб ви запросили мене до себе під час моєї екскурсії. Цим він виявив до мене дуже велику увагу. Важко було сподіватися такої доброти та уваги від настільки зайнятого чоловіка, як він.
— Ми й раніше запрошували до себе його друзів, які брали участь у цих екскурсіях. Загалом їхні організатори намагаються передбачити всі можливі варіанти. Проте, звичайно, неможливо догодити кожному. Люди молоді, природно, хочуть якнайбільше ходити пішки, брати участь у тривалих походах, підійматися на пагорби, звідки відкриваються широкі панорами й усе таке. А люди старшого віку не завжди можуть витримати такі навантаження, вони воліють залишатися в готелях, а готелі тут не такі вже розкішні. Я переконана, що сьогоднішня подорож і завтрашня до монастиря Святого Бонавентури здалися б вам дуже стомливими. Завтра, якщо не помиляюся, передбачається поїздка на острів у човні, а на морі, знаєте, іноді гуляють дуже високі хвилі, і не кожен спроможний витримати хитавицю.
— Навіть відвідини навколишніх палаців можуть бути дуже стомливими, — сказала місіс Ґлін.
— О, я знаю, — відгукнулася міс Марпл. — Так багато треба ходити та стовбичити в кімнатах. Це дуже стомлює ноги. Я знаю, мені не слід брати участь у цих екскурсіях, але так спокусливо побачити прегарні палаци та чудові кімнати з прекрасними меблями. І, звичайно ж, картини, яких більше ніде не побачиш.
— І парки, — сказала Антея. — Ви любите сади та парки, чи не так?
— Дуже люблю, — підтвердила міс Марпл. — Сади та парки — моя слабкість. У проспекті нашої екскурсії я читала дуже цікаві описи і мрію побачити чудово доглянуті парки тих історичних будівель, які ми ще маємо відвідати.
Очі її радісно сяяли, коли вона скинула поглядом на сестер.
Усе було дуже приємно, дуже природно, а проте її дивувало, чому з якоїсь причини вона відчувала незбагненну внутрішню напругу. Її змагало відчуття чогось неприродного, що панувало тут. Але що вона мала на увазі під неприродним? Розмова була цілком буденною і складалася переважно з банальностей. І вона, і сестри обмінювалися репліками, якими завжди обмінюються в таких випадках.
"Три сестри", — знову подумала міс Марпл, обмірковуючи цю фразу. Чому сама думка про те, що їх троє, уже створює якусь зловісну атмосферу? Три Сестри. Три Відьми з "Макбета". Але ж важко прирівняти цих сестер до відьом Макбета. Хоча міс Марпл завжди думала в глибині своєї свідомості, що театральні режисери припускаються помилки, зображуючи трьох відьом так, як вони їх зображували. Одна з вистав, які вона бачила, здалася їй геть абсурдною. Відьми там скидалися на створіння з пантоміми, вони махали крильцями й мали на голові кумедні капелюхи з високими наголовками. Вони танцювали й ніби ковзали по підлозі. Міс Марпл пригадувала, як вона сказала своєму небожеві, що товаришив їй у цьому милуванні творчістю Шекспіра: "Ти знаєш, мій любий Реймонде, якби я ставила цю чудову п'єсу, я зробила б трьох відьом зовсім іншими. Я зробила б усіх трьох звичайними, нормальними старими жінками. Старими шотландськими жінками. Вони б у мене не танцювали й не вистрибували. Вони б лише лукаво позирали одна на одну, і глядачі відчували б погрозу за їхньою буденною зовнішністю".