— Мені треба дуже й дуже зосередитися, — сказала собі міс Марпл.
Вона перевела свою увагу на маршрут їхньої екскурсії. Завтрашній день, подумала вона, має бути дуже напруженим. Уранці тривала поїздка автобусом на оглядини прикметних місць, пополудні — тривала піша прогулянка по стежці над узбережжям. Оглядини цікавих морських квітів — це буде дуже стомливо. Досить тактовну пропозицію було додано до цієї програми. Кожен, кому хотілося відпочити, міг залишитися в їхньому готелі "Золотий кабан", біля якого був гарний парк, або взяти участь у короткій екскурсії, що триватиме лише годину, до одного дуже цікавого місця поблизу. Вона подумала, що, мабуть, приєднається до цієї програми.
Та хоч тоді міс Марпл цього й не знала, її планам судилося несподівано змінитися.
II
Коли міс Марпл спустилася донизу зі своєї кімнати в "Золотому кабані" наступного дня, після того як помила руки перед сніданком, до неї якось невпевнено підійшла жінка у твідовому костюмі.
— Пробачте мені, — запитала вона, — ви міс Марпл, міс Джейн Марпл?
— Атож, це моє ім'я, — відповіла міс Марпл, дещо здивована.
— Мене звати місіс Ґлін. Лавінія Ґлін. Я і двоє моїх сестер живемо тут неподалік. Ми почули про ваш приїзд, і розумієте…
— Ви почули про мій приїзд? — запитала міс Марпл із легким подивом у голосі.
— Атож. Один наш давній друг написав нам про вас — о, відтоді, як ми одержали його листа, минуло вже тижні зо три, але він попросив нас запам'ятати цю дату. Запам'ятати день, коли сюди прибуде автобус від туристичної фірми "Екскурсії до знаменитих будівель і парків Великої Британії". Він написав нам, що в цій екскурсії візьме участь його великий друг — чи його родичка, я вже точно не пам'ятаю.
Міс Марпл усе ще не могла отямитися від подиву.
— Я говорю про містера Рейфаєла, — сказала місіс Ґлін.
— А! Про містера Рейфаєла! — промовила міс Марпл. — А вам… вам відомо, що…
— Що він помер? Так. Дуже сумно. Це сталося майже відразу по тому, як ми одержали від нього листа. Але після його смерті ми відчули особливу необхідність виконати його прохання. А він написав, що, можливо, ви захочете зупинитися в нас десь ночі на дві. Ця частина екскурсії вимагає досить великого напруження сил. Я хочу сказати, вона гарна для молоді, але дуже стомлива для людей старшого віку. Треба буде проходити пішки по кілька миль, а також підійматися крутими стежками на скелі. Мої сестри і я були б дуже раді, якби ви зупинилися на кілька днів у нас. До нашого будинку можна пішки дійти звідси за десять хвилин, і ми могли б показати вам тут чимало цікавого.
Міс Марпл завагалася на хвилину. Їй сподобалася місіс Ґлін, пухкенька, лагідна й доброзичлива, хоч і трохи сором'язлива. А крім того — там вона, можливо, знову отримає якісь розпорядження від містера Рейфаєла й довідається, який наступний крок їй зробити. Либонь, саме так і буде.
Вона не могла тільки збагнути, чому так хвилюється. Можливо, тому, що вже звикла до людей, з якими поїхала на екскурсію, відчувала себе частиною групи, хоч і познайомилася з ними лише три дні тому?
Вона обернулася туди, де стояла місіс Ґлін, і подивилася на неї з якоюсь незбагненною тривогою в погляді.
— Дякую. Я рада прийняти ваше запрошення.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
ТРИ СЕСТРИ
Міс Марпл стояла, визираючи з вікна. Позад неї на ліжку лежала її валіза. Вона дивилася в сад, але нічого не бачила. З нею рідко траплялося, щоб вона не бачила саду, на який дивилася чи то задоволеним поглядом, чи критичним. Тепер вона, напевне, дивилася б на цей сад критичним поглядом. Він був занедбаний, мабуть, за кілька останніх років на нього було витрачено дуже мало грошей, і в ньому майже нічого не робилося. Дім також був занедбаний. Він мав добрі пропорції, меблі в ньому колись були дуже гарними, але в останні роки його, либонь, ніхто не доглядав і не приділяв йому належної уваги. Це був не той дім, подумала вона, який хтось любить, принаймні, його вже досить давно ніхто не любив. Він цілком відповідав своїй назві — Старий Маєток. Він був збудований привабливим і гарним, колись у ньому жили люди, які любили його й доглядали. Але дочки та сини поодружувалися й покинули його, і тепер у ньому жила місіс Ґлін, яка розповіла міс Марпл, коли провела її до призначеної для неї спальні, що вона та її сестри успадкували його від дядька, і вона жила тут разом із ними, переселившись сюди після того, як помер її чоловік. Із кожним роком вони ставали старшими, їхні прибутки зменшувалися, а наймати садівників і служниць ставало дедалі дорожче.
Інші сестри так і залишилися незаміжніми, одна старша, а друга молодша, ніж місіс Ґлін, обидві мали прізвище Бредбері-Скот.
У домі не було жодної речі, яка могла б належати дитині. Жодного роздавленого м'яча, жодного старого дитячого візка, жодного маленького стільчика або столу. Це був дім, у якому мешкали лише три сестри.
— Звучить дуже по-російському, — пробурмотіла міс Марпл до самої себе. Вона, звичайно, мала на увазі п'єсу "Три сестри". Хто її написав? Чехов? Чи Достоєвський? Вона не могла згадати. Три сестри. Але тут напевне жили не ті три сестри, які мріяли поїхати до Москви. Вона не сумнівалася в тому, що цих трьох сестер цілком влаштовувало залишатися там, де вони були. Місіс Ґлін відрекомендувала її двом іншим, які прийшли — одна з кухні, а друга згори сходами — привітатися з нею. Їхні манери були вишуканими та делікатними й свідчили про добре виховання. Вони були жінками того різновиду, яких міс Марпл у своїй юності назвала б уже застарілим терміном "леді" і яких одного разу вона назвала "занепалими леді". А її батько тоді сказав:
— Ні, люба Джейн, це не занепалі леді, а занехаяні дочки джентльменів.
Дочки джентльменів сьогодні не були занехаяні. Їм допомагав або уряд, або різні доброчинні товариства, або багаті родичі. Або хтось такий, як містер Рейфаєл. Бо, зрештою, саме в цьому була вся суть, уся причина її перебування тут, хіба не так? Містер Рейфаєл усе це організував. Він узяв на себе досить великий клопіт, подумала міс Марпл. Схоже, він знав уже за чотири чи п'ять тижнів до своєї смерті, коли саме вона його забере, узявши до уваги навіть можливу помилку в прогнозах лікарів, адже лікарі були зазвичай помірковано оптимістичні, знаючи з досвіду, що пацієнти, які мусять померти в межах певного періоду, нерідко примудрялися трохи подовжити собі життя й уперто за нього чіплялися, як і раніше, приречені, але вперто не бажаючи зробити останній крок. Натомість медсестри в лікарнях, яким доручалося доглядати того або того безнадійного хворого, — міс Марпл це знала з власного досвіду, — завжди були переконані, що їхній підопічний помре наступного дня, і дуже дивувалися, коли їхній прогноз не справджувався. Та коли приходив лікар і вони висловлювали йому своє похмуре передбачення, то часто чули від того ж таки лікаря, коли він виходив із палати, слова: "Я не здивуюся, якщо він протягне ще кілька тижнів". Це дуже добре, що лікар дивиться на речі так оптимістично, думала медсестра, але він, звичайно ж, помиляється. Але лікар нерідко не помилявся. Він знав, що люди, яких мучив біль, які були безпорадними, калічними, навіть нещасними, усе ж таки любили життя й хотіли жити. Вони просили лікаря дати їм пігулку, що допомогла б їм перебути ніч, але не хотіли приймати більше, ніж треба, таких пігулок, щоб нарешті переступити через поріг і потрапити до світу, про який вони нічого не знали!