Випивши чашку какао і скуривши смачну цигарку, Борис п'яніє від задоволення. Чого можна ще бажати?
Раптом він згадав, як неспокійно і насмішкувато поблискували вчора очі Катерини, коли він оповідав їй про життя в містечку. Згадавши це, Борис замислився. Катерина була йому незрозумілою.
Цілі дні вони не бачились. Борис ішов з ранку на репетиції, які іноді затягались до самого вечора.
Катерина ж літала райпарткомівською машиною по колгоспах району, нашвидку писала статті, виступала на передвиборних мітингах, вела комсомольську політшколу, працю, вала у військовому клубному гуртку.
Над життям ніколи було особливо роздумувати. Насідали на неї думки лише після дощу, коли в очищеному дзвінкому повітрі ставали чутні гудки далеких поїздів. Ці гудки дівчина слухала, як зовучий голос якоїсь великої людини, що кликала її в нові краї і землі, до нових людей, до нового життя. Тоді уява Катерини вимальовувала чудесний Далекий Схід, бурний, киплячий Комсомольськ на Амурі і славне море Байкал на путі до нього.
Тільки по вихідних Катерина зустрічалася з Борисом опівдні біля готелю. Вони, взявшись за руки, ішли вуличками міста в ліс, на луки. Люди дивились на них з вікон, із воріт і радісно проводжали чистими людяними посмішками, мов би хороших дітей.
В лісі бавилися, жартували до нестями. Часто розлучалися тільки для того, щоб потім згукуватися, ловити одне одного. Дівчина любила ховатись за густими кущами; Борис же, розгледівши її, кидався ловити, а вона з шурхотом пірнала в зелень. І так бігали обоє, поки, радісно втомлені, задихані падали десь на лісовій поляні, налитій, мов зелений келех, янтарним сонцем, і віддихувались.
Потім Борис назбирував цілі букети квітів, насипав їх у пелену Катерині і, беручи по одній, пояснював:
— Оце степові гіацинти — ніжноголубі, це майник з колосками пахучого білого цвіту, це адокса, а це весняна крупка...
Катерина уважно слухала його, а потім перебивала:
— Ти чув: від нас їде сім хетагуровок?
— Хетагуровки? — зводив брови Борис.— Ну й хай їдуть. Чого це ти зараз про них говориш?..
Після цього розмова надовго завмирала.
Якось увечорі вони сиділи в скверику. Ідучи з їдальні, співали червоноармійці, стрясаючи повітря могучими голосами.
Катерина відбивала ногою такт пісні.
— Прекрасно співають,— мовила вона.
— Грубувато,— відзначив Борис. —Якби туди альтів. А взагалі, я більше люблю тишу.
І він оповідав, як хороше жити в такому тихому містечку, в зручній квартирі, де надзвичайно підвищується працездатність людини, і де можлива справжня творчість.
— Хто це сказав,— перебила його Катерина,—що творити можна лише в огні?
— Це ти сама вигадала.
— Невже?
Довго мовчали. Катерина замріялась і, посміхнувшись, зітхнула;
— Поїхати б на Далекий Схід.
— Що ти?— стривожився Борис.
— З хетагуровками.
— Там без тебе єсть ...
— Що єсть? — не дала доказати Катерина.— Тобі, певно, хочеться, щоб хтось за тебе будував, хтось тебе охороняв! А твій обов'язок...
— Не говори, люба, красиво. Ти просто хочеш подорожувати,— сказав Борис, і від гострого сухого погляду Катерини знітився.
Наступного вечора Борис сидів на пам'ятному човні, а Катерина лежала засмучена, поклавши голову Борисові на коліна. Він хотів поцілувати її, дівчина одвела голову:
— Не цілуй в губи.
— А в щоки?
— В щоки можна.
Повільно цілував, впиваючись їй в щоки, в очі, в шию і
пам'ятав, скільки минуло часу — хвилини, години, чи може
вічність.
Раптом Катерина зірвалась на ноги, гнівно крикнула:
— Не цілуй мене!
І, закривши лице руками, заридала. Вона плакала довго. Борис безпомічно гладив її плече, і не знав, що діяти.
Раптом вона рвучко обернулась до нього, охопила шию і жарко зашепотіла:
— А все таки... я люблю тебе!.. хоч ти й... не розумієш мене!
Притиснулась гарячою щокою до його грудей:
— Любий мій!
До болю поцілувала і втекла.
...Удосвіта вона виїхала на вокзал, де збирались хетагуровки.
Дорога іде в сутінках. З одного боку смуга соснового вору, крізь нього просвічуються розлогі зелені луки, по яких Ще з ночі бродять колгоспні череди.
По другий бік — густий листвяний ліс, над верховіттям його рожевіє небо, сонце скоро-скоро зійде, а може й зійшло вже за лісом. Ліс сповнений цьовкання, тьохкання, чирикания, дзвінкого і милозвучного, як тисячі срібних струмочків,
І раптом — наче міраж: ліс кінчився, перед очима одкривається голубий світ-океан, повітряний, легкий, весь у світлих дрижачих тонах. Синюватий дим з хат і з вогнищ, якими обкурюють розлогі плантації, затопив долини, злився з голубими полями, а їхня голубінь плавно переходить в далекі сизі узгір'я, зливається з небом. І в людини таке враження, ніби піднялася вона високо над землею, почала уходити в небо.
Вогнем заблищали заплакані очі Катерини, щоки взялися
темним рум'янцем. Думки про Бориса поступились перед щиршими думами—про далеку дорогу, ваблячу своєю невідомістю.
Як зустріне її нове життя, повне боротьби й горіння?
Дівчина вчула себе гордою і сильною.
Коли проїздили повз пам'ятник загинулим партизанам, що стояв над шляхом, Катерина встала з візка, підійшла до сіporo каменя, як тоді, коли їхала в містечко. І як тоді знову намагалася знайти імена убитих.
Постоявши хвилину в задумі, дівчина сміливо рушила вперед по росяній траві в такт стукові коліс.
А Борис, дізнавшись ранком, що Катерина виїхала, мов очманілий приплентався на берег озера, довго блукав тут потім сів на старому перекиненому човні. Зненацька у вічі кинувся надпис, зроблений ним тоді, увечорі:
"Нехай живе життя!"
Тепер почорнілі від дощу різьблені літери звучали якось особливо.
Актор встав і, спотикаючись, підійшов до озера, У ньому він побачив себе, пусте синє небо та нерухомі віти верб.
Харків, 1938 р.