— Сподіваюся, ти не злякаєшся, коли ми доручимо тобі випустити в озеро з акваріума наших новоселів? — сказала Кетлін.
— Чому б я мав лякатися? Міс Вайтейкер, наша фізкультурниця, учить нас не лякатися ніде й нічого. І ми з Джеймсом справді не боїмося нічого.
Він кивнув на свого сусіда по "басику", сонного, глевтякуватого хлопця з магнітофоном, причепленим на шиї. З тим магнітофоном глевтякуватий Джеймс приходив і на уроки і цілими днями то через навушник, то й на повний звук слухав знову й знову Спрінгстіна 1, так що Кетлін навіть не могла запам'ятати його прізвища і про себе звала Спрінгстіном.
— От і гаразд,— сказала Кетлін,— ви з Джеймсом беріть акваріум, обережно занурюйте в воду, так щоб жаби могли випливти в озеро... Я помагатиму вам, а всіх прошу дивитися і теж помагати, коли виникне потреба...
Помагати не довелося нікому.
Щойно Маккалістер і Джеймс занурили акваріум, а Кетлін трохи нахилила його, щоб озерна вода перелилася в скляну посудину, як всі жаби, ніби виштовхнуті тугою пружиною, вилетіли звідти, але не сховалися в глибину, не пірнули мерщій, як того вимагав інстинкт самозбереження, а якось мовби розпачливо кинулися до берега, буквально видерлися на сушу просто під ноги хлопчикам і дівчаткам (ті з вереском розскочилися на.всі боки) і гігантськими стрибками стали віддалятися від озера. Нічого подібного Кетлін не бачила в своєму житті.
— Джеррі, Джеймс, діти,— промовила вона розгублено,— куди ж вони? Наздоженіть їх! Заверніть назад!
Маккалістер спам'ятався перший. Джеймс був надто неповороткий, дівчатка ще й досі вищали і обтріпувалися, хлопчики теж не квапилися виконувати прохання своєї вчительки. Маккалістер побіг слідом за втікачками сам. Незабаром і повернувся, так і не покликавши нікого собі на допомогу.
— Міс Грін,— понуро повідомив,— їх немає.
— Ти не наздогнав їх?
1 Популярний американський співак.
— А хто б їх міг наздогнати? Ви бачили, як вони стрибали? Вони втекли.
— Ти добре дивився? Може, вони десь за камінням, у траві?
— їх ніде немає, міс Грін.
— То що ж — вони провалилися крізь землю?
— Хіба я знаю?
Кетлін сама вирушила на пошуки втікачок, до неї поволі приєднався весь клас, оглянули все довкола, обстежили й обнишпорили кожен камінчик, кожен кущик, кожен сховок,— жаб не було ніде.
— їх міг би знайти хіба що містер Текел,— сказав Маккалістер.
— Містер Текел сліпий,— нагадала вчителька.
— Зате він знає, як можна викишкати будь-кого, хоч би він сховався на тім світі.
— Як же? Він розповідав вам?
— Для цього треба ще більше налякати того, хто сховався. Кетлін подумала, що на світі немає сили, яка б налякала
цих жаб ще дужче, ніж те невідоме, з чим вони зіткнулися в Бент-лейку.
Вона подзвонила в Чікаго й розповіла про те, що сталося.
— Вам не спало на думку ніяке пояснення? — спитали її.
— Ні, не спало.
— Щось з водою? Ви не пробували дослідити воду?
— Ні, не пробувала.
— Зробіть хімічний аналіз води з озера хоча б у вашім шкільнім кабінеті з хімії.
— Я спробую.
— Коли ще там щось, повідомте нас.
Але який аналіз у шкільному кабінеті? Містер Текел дав Кетлін цілковиту свободу дій, та в неї однакового нічого не вийшло. Вона знов подзвонила в Чікаго.
— Ця вода не піддається ніякому аналізу,— поскаржилася Кетлін.— Я вже питала містера Бентвуда, власника озера, але він теж нічого не може сказати.
— Коли ми пришлемо співробітника, щоб узяв води для аналізів, ви владнаєте з власником озера?
— Спробую. Мабуть, це мені вдасться.
— Тоді гаразд.
З Чікаго приїхав тонкошиїй веселий хлопець, набрав кілька посудин води з Бент-лейку, пожартував, що запропонує Кетлін організувати фірму для продажу цієї божевільної водички всім божевільним у Америці й поза нею, й зник, щоб більше ніколи не з'являтися.
Але за місяць до початку літніх шкільних канікул у Бент-Лейку з'явився... Куций Дейв.
Він не прийшов до школи (вистачило розуму хоч на це!), ждав Кетлін на вулиці перед її пансіоном, міряв тротуар коротенькими ніжками, вдавав з себе таку собі непомітну особу, хоч як це зробиш, маючи на ногах черевики з крокодилячої шкіри!
— Дейв? — злякано зупинилася Кетлін, забачивши його здаля.— Не розумію. Принаймні ти мав би подзвонити...
— Привіт, мала,— недбало махнув Дейв.— Не переймайся. Давай десь сховаємось. Ну, не в тебе, а десь. Де можна щось випити й перекинутися словом.
— Ти приїхав до мене?
— Не так навпростець, мала, трохи обережніше. Ми могли б десь сховатися?
— Тут поряд є піццерія.
— Піццерія — саме те, що треба! Піцца з грибами і датське пиво!
— Ти ж знаєш, що пиво не для мене,— засміялася Кетлін, у якої трохи відлягло від серця.
— Гаразд, пиво — мені, а тобі пепсі або якийсь там джінджер.
— Домовились.
В піццерії не було нікого, ніхто не заважав їм.
— Я тут не сам,— повідомив Дейв.
— Не розумію.
— З деякими людьми.
— Однаково нічого не розумію.
— Ну, це так... Я їм нічого про тебе не казав, хоч вони знають і так... Бо все почалося з тебе, мала.
— Почалося? З мене?
— Ну, ця вода з цього зачуханого озера Бент-лейк, трам-тарарам!
— Не бачу зв'язку...
— Та який зв'язок, мала, який зв'язок, трам-тарарам! Хоча з другого боку... Тут як підійти... Команда, розумієш? Я не сам, я з командою... Власне, все це вони. Я тільки привіз цих людей. Мав би сказати тобі одразу, але така вже підла моя душа... Хотіли без тебе. Хоч ти маєш право на свою частку. Ти взагалі маєш право...
Кетлін не могла збагнути, що він плете.
— Стривай,— перепинила вона його.— Ти сказав, що приїхав не сам. Чим і коли приїхав? Не бачу твого розкішного "камаро".
— Який "камаро"! Ми взяли "рент-кар" 1, щоб не впадати в око. І ми тут уже чотири дні. Троє з вашінгтонської команди і я. Хотів одразу до тебе, але ці... У них принцип: шматок тільки для власного горла. Для мене тут що? Хіба що якісь крихти. Тепер вони побачили, що без тебе — нічого.
— Ти, мабуть, п'яний? — Кетлін поглянула на Дейва навіть з деяким співчуттям.—— Чи хворий? Може, в тебе жар? Де ти зупинився?
— Мала, я здоровий, як усі сто чортів,— перехиляючись через столик до Кетлін, зашепотів Куций Дейв,— і я зовсім не п'яний, хоч мав би тут уже не сп'яніти, а геть здуріти! Слухай мене уважно, мала. Все це відкрила ти! Розумієш? Ти!