— Гаразд, переобладнаємо вам під фотолабораторію чоловічу вбиральню.
— А техніка?
— За техніку я не відповідаю. Не можу я відповідати за все на світі! Ви знаєте, яка перша заповідь кавалериста?
— Кав?.. Товаришу редактор, я — нестройовий.
— Я теж нестройовий. Це мій покійний дід — у кавалерії. Між іншим, генерал. Але це не має значення.
— Генерал не має значення? Товаришу редактор, що ви таке кажете?
— Я мав на увазі нашу газетну роботу. Тут хоч ти внук самого маршала Жукова — не поможе...
— Маршала Жукова? Товаришу редактор!
— Ну гаразд. Давайте ваші знімки. Вони вже, сподіваюся, протряхли?
Борис Борисович вже й без припросин виклав на сіті перед редактором знімки в шести чи семи ракурсах, щоб показати свою перевагу над фотографом радіо-телеграф-ного агентства, який довбав, мов дятел, в одну точку.
— Хіба в нього президія? От у мене президія, так це, я вам скажу, президія! У нього вона вся дерев'яна, а моя живе і розвивається!
Око Супоненка успадкувало кавалерійську меткість. Він лиш сковзнув по знімках поглядом, креснув по них, мов гострою шаблею, відкинувся в кріслі, покивав над плечем пальчиком, підкликаючи Легенького, промовив не без зловісно с ті в голосі:
— Там дерев'яна, а тут розвивається... Так, так... А це що таке?
Борис Борисович, підсунувшись ближче до редактора, тільки вдав, ніби він пильно розглядає знімки! Не мав він що робити!
— Я вас не зовсім розумію, товаришу редактор.
— А я питаю вас: що це таке?
— Ви, мабуть, хочете пожартувати? Так я вам скажу: це знімки з урочистого вечора, які зробив я, фотожурналіст Легенький, і щоб я так жив, коли хтось зробив краще і швидше!
— А оце?
— Хіба ви не бачите?
— Я-то бачу. А от ви мені скажіть: що на знімку фотохроніки? Президія?
— Ну, хай буде президія.
— Та сама, що й у вас?
— Товаришу редактор, ви подивіться, яка президія в мене і яка в цього качконоса!
— Я дивлюся. А тепер подивіться ви. Скільки членів президії в першому ряду на вашому знімку?
— Скільки — де?
— Я ж сказав: у першому ряду. Давайте вголос, щоб я теж чув.
— Коли вам так хочеться... Один... два... шість... одинадцять... тринадцять...
— Тринадцять?
— Чи я їх туди всаджував? Тринадцять, то хай стільки й буде.
— А тепер погляньте на знімок фотохроніки. Скільки тут у першім ряду?
— Ви вважаєте, що в мене не така президія?
— Я нічого не вважаю. Скільки тут у першім ряду?
— Скільки? А я знаю? Скільки треба, стільки і є.
— Порахуйте, порахуйте. Можна й на пальцях.
— Ви думаєте — я вимагатиму у вас комп'ютера? Тут ні техніки, ні пальців. Раз, два, шість, вісім... дванадцять...
Що? Не тринадцять, а дванадцять? Що це таке, товаришу редактор?
— От я й питаю вас: що це таке?
— Дванадцять, а в мене тринадцять? Це вже не агентство, а таки агентура! Рука ЦРУ проти мене! Це...
Редактор скривився, як від оскоми.
— У мене горить номер, а ви тут Юліанів Семено-вих розводите. Можете ви мені пояснити, як це могло статися?
— Пояснити? Товаришу редактор! Я фотографую, а не пояснюю. Коли б я став усе пояснювати, ви думаєте, я зробив би хоч один знімок за все своє життя? Я кладу вам на стіл свою продукцію, а вже ви дивіться і рішайте... Чи я там знаю, хто й де сидить у тій президії і скільки там було апостолів — дванадцять чи тринадцять? Як ви думаєте — скільки я пережив редакторів? Ви будете сміятися й плакати, як я вам скажу! Ваш попередник, той, що захворів отією сонною — чи я там знаю? — хворобою,— йому, було, принесеш не такий знімок, то він плаче і скаржиться, плаче і нарікає. Це ще до того, як він захворів сонною хворобою.
— Ви хотіли, щоб і я заплакав? — похмуро зиркнув на фотографа Супоненко.— Так до вашого відома: кавалеристи не плачуть. І внуки їхні теж не плачуть. А тепер пояснюйте: де взяли тринадцятого члена президії?
— Чи я його десь брав? Може, в мене всі ще сиділи, а в того дятла один пішов на трибуну.
— На трибуні оратор є і у вас, і на знімку фотохроніки. А в президії — у вас тринадцять, а в них — дванадцять. Шукайте тринадцятого!
— Мені ще його шукати? Та он він сидить між культурою і профспілками! — трагічним голосом вигукнув Борис Борисович.
Супоненко глянув: око фотографа виявилося точнішим, ніж його кавалерійське око. Справді, між начальником управління культури і профспілковим керівником на знімку Бориса Борисовича маячіла невиразна пляма просторого обличчя без виразу, зате з упертістю, яку називають тупою.
— Хто це? — спитав Супоненко.
— Ви ще питаєте — хто? — вдарився об поли Борис Борисович.— А тоді ви спитаєте, де він узявся на моєму знімку?
— І спитаю. А що?
— Так я вам скажу, поки ви ще не спитали! Ваш попередник, отой, що захворів сонною хворобою, він теж питав і плакав...
— Я ж вам казав, що я не плачу. А питати — питаю.
— Ви питаєте, а я відповідаю. Ви хочете знати, хто це такий? А хіба ви не знаєте? Ви й досі не впізнали що це Член делегації?
— Член делегації?
— Не я ж там сів у президії!
— А як він там опинився?
— Ви не знаєте, як він там опинився? І ви не розумієте, чому він є на моєму знімку і чому його немає в отого довбоноса? А хіба я вам не казав, що в нього президія дерев'яна? Вона собі сиділа й сиділа, а він клацав. А тоді побіг в агентство. А я крутився й ждав, поки президія ОЖИЕЄ. То й що? Вона таки ожила! Член делегації не потовпився в перший ряд, довелося йому вгніздитися в другому, а хіба цей чоловік там усидить? Він як упав на свій стілець, так і пішов на таран першого ряду. Хить-хить, човг-човг, знайшов щілину між культурою й профспілками, всунув туди одну ніжку стільця, тоді другу, ворухнув плечем, тоді корпусом (а ви ж знаєте, який корпус у Члена делегації!) і вперед-вперед, до самого столу, лікті на стіл, плечі в розворот, морду надув — і вже є! Профспілки звикли до масовості, для них зайвий чоловік поряд — нормально! А культурі дай свободу, від утисків вона страждає і задихається. Поки культура сиділа з профспілкою, був простір і воля, а всунувся Член делегації — скандал! Вже культурі до столу тільки боком, вже вона обливається потом, вже вона забула і про класика, і про ювілей, а думає собі: "Що це тут робиться?" А ваш фотокореспондент усе це має терпіти і переживати! А ви питаєте! Ваш попередник, отой, що захворів сонною хворобою...