— Зайдемо?
— Як хочеш,— знизала плечима дружина.
— Там така приємна прохолода.
— Та я згодна, згодна,— ласкаво усміхнулася жінка.
Хто ще вмів так усміхатися! Але чому саме тут і без видимої причини? Невже вона могла щось запідозрювати, про щось здогадувати? Але про що? Чорний намагався заспокоїти себе, а тим часом відчував, як безмірно зростає напруження в його душі.
У крамничці все було, як і колись. Прохолода. Півтемрява. Історичний мотлох по кутках. Широка вітрина, що "лежить" на хіднику. І "його" Меланія Андрофонос у центрі світляного простору панує й царює.
Дружина не потребувала пояснень. Вона зналася на таких речах, до того ж володіла суто жіночою рішучістю, тож і не стала розглядати всіх отих звалищ, а одразу ступнула туди, до вітрини, і погляд її завмер на золотистій голівці богині.
— Голова Афродіти,— сказав Чорний. Дружина промовчала.
— Знаєш, яке вона має наймення? Мелайніс Андрофонос. Чуєш? Як Меланія. А моє ж прізвище од геродо-тівських меланхленів, бо "мелан" по-грецьки — чорний.
— Ах, не мороч мені голови,— відмахнулася дружина,— ти вічно щось вигадаєш.
Чорний знітився. Йому стало кривдно і боляче. Він сподівався, що дружина зацікавиться, почне розпитувати, що з'явиться старий антиквар і стане розповідати їм про Меланію Андрофонос, і вони підуть звідси умиротворені, з світлим настроєм у душі. Але дружина вперто мовчала і стояла перед головою богині, старий антиквар не з'являвся, сум'яття й розгубленість у душі Чорного зростали, аж поки зненацька всього його пронизало гострим запахом молодих яблук і анемонів, він здригнувся, мов од неземного холоду, безпорадно зітхнув (не зітхання, а схлип), покрадьки скосив око в той бік, де була дружина, і побачив, що між ними стоїть жінка в сріблясто-бузковій туніці і щосили намагається довершено округлими руками приборкати розкішне волосся кольору кизилкумського золота. Туніка відкривала повернене до Чорного ліве плече жінки, він виразно бачив на його прекрасній опуклості золотисті краплинки поту, такі самі краплинки золотилися й у звабливій улоговині на спині в жінки. Не могло бути сумніву, що це жива, земна істота. Розтривоженість Чорного сягала тепер меж паніки і відчаю, однак він не наважився виказати свій стан, а тільки незграбно вовтузився, і коли дружина питально спрямувала на нього погляд, самими очами показав їй на жінку між ними.
— Що з тобою? — стурбовано спитала дружина.
• Чорний хотів непомітно подати їй знак, закликаючи до тиші, до обережності й шанобливості перед тим, що тут відбувалося, але дружина рішуче ступнула до нього, сповненим любові рухом доторкнулася до його щоки, зазирнула йому в очі, ще раз спитала:
— Що з тобою?
Чорний дивився майже з жахом туди, куди ступнула дружина.
Між ними не було нічого. Ніякої жінки, ніякої загадковості, нічого.
Що він міг відповісти дружині?
— Мабуть, на мене подіяла спека,— незграбно збрехав Чорний.
— Тут справді задушливо. Не треба було сюди заходити. Чорний промовчав. Не треба? О, ні! Треба, треба!
А тоді вони сиділи в помешканні Владо на вулиці князя Михайла, і мама Голубовича носила дружині Чорного каву і товсті родинні альбоми, в тяжких оксамитах і старих сап'янах, із фотографіями вусатих Голубовичів, Обрадови-чів, Обреновичів, чи хто там їх знає, а Чорний тихо розповідав Владо про свою дивну пригоду з Меланією Андрофонос із вулиці Нушича.
Владо не здивувався, розповідь не вжахнула його, навпаки, він зрадів, як дитина, засміявся, замахав руками, підстрибнув у кріслі.
— Це буває! Це в нас часто і з багатьма! Надто з північними людьми.
— Ну, я не зовсім північний.
— Однаково гіпербореєць. По відношенню до нас усі слов'яни, крім болгар, північні. У вас особлива ментальність. Ви не витримуєте напруження, яке створюється тут землею, сонцем, вітрами, історією, нашою долею. Кажеш, вулиця Нушича? Ідеальне місце для вразливої уяви! Вологі випари з Сави й Дунаю, гарячі хвилі повітря з Калемегдану, могутні подихи великого міста — яких ще треба пояснень для чужої розгубленості?
Владо, захопившись, висував ще якісь пояснення, але душа Чорного їх не приймала. Він був далеко і від слів Владо, і від цих кімнат, наповнених сухим шерехом тисяч підошов по хідниках вулиці князя Михайла, і від цього міста, яке звали колись "воротами" — воротами народів, життя, краси, та водночас і війн, болю, вмирань.
І було Чорному невимовно тяжко.
Дружина, відклавши альбом з вусатими предками Голубо-вичів, нечутно з'явилася біля нього і ласкаво стривожилася:
— Що з тобою знов?
Чорний не знав, що їй відповісти.
Він подумав, що, може, колись напише сценарій, повість або просто оповідання, і дружина, прочитавши ту безладну розповідь, зрозуміє, чим мучилася тут його душа.
РЕФЛЕКТИВНЕ УПРАВЛІННЯ
— Ви стверджуєте, що в будинок ніхто не міг проникнути?
— Мені б хотілося так думати.
— Ви не могли випадково лишити двері незамкненими?
— Навряд. Я не можу поскаржитися на свою пам'ять. Досі вона була точна.
— Але в цей день, може, щось вас розхвилювало? Безсонна ніч. Якісь переживання. Знервованість.
— Все було, як завжди. Ми з дружиною спимо в різних кімнатах. Я прокинувся о сьомій. Щоб не будити її, тихо спустився вниз, прийняв душ, поголився, приготував собі сніданок (дуже простий: вівсянка і чай), тихо замкнув за собою двері, вивів машину з гаража і поїхав до міста на роботу.
— Ви не заходили до кімнати, де спала дружина?
— Я вже сказав: я хотів, щоб вона поспала. Це стало в нас своєрідним ритуалом.
— Як ви жили з дружиною?
— Це нікого не обходить.
Як може жити кактус з орхідеєю? Для кактуса досить двох крапель води, щоб існувати місяцями під спопеляючим сонцем. А орхідея? Вона вимагає тепла і вологи щомиті, для її беззахисної ніжності потрібна ласкавість і найвиЩа щедрість небес і землі. В людині поєднуються кактус і орхідея, поєднання гармонійне, але тільки в ідеальному варіанті. А життя ніколи не дарує нам цих ідеальних варіантів. Тільки крайнощі, тільки ситуації, як прийнято сьогодні казати, екстремальні.
— Вашу дружину знайшли мертвою в її ліжку.
— "Знайшли" — це не зовсім точно. Я знайшов її.
— Експертиза не змогла встановити причини смерті.