— Миколю,— заспокоїв його Василь,— ніколи не треба хвилюватися занадто. Хай навіть увесь світ не вірить в існування товариша Тризе, але хіба ж не досить того, що віримо ми?
— Нам треба бути трохи стриманішими,— подав голос і я.— Ти, Миколю, трохи захоплюєшся в таких випадках. Пам'ятаєш, з самоварами? Я тоді змовчав, а ти ж замахнувся аж з XIV століття, коли ні самоварів, ні чаю в нас ще не було. Тепер от палац, та ще й мавританський...
— Про що ти говориш! — накинувся на мене Микола.— Ви ж самі з Василем вигадали цього Тризе, а вже коли брехати, то на БСЮ губу! Хто повірить у маленьку брехню? Тії бачив таких?
— Це не брехня, а таємниця,— урочисто промовив Василь.— А в таємницях завжди високе хвилювання і навіть поезія.
Я дотримувався трохи іншої думки, про що й сказав Василеві:
— Таємниці ніколи не допомагали людям, а тільки лякали їх.
— Та однаково ж ми невтомно творимо їх,— то смішні, аж до пустотливості, то бундючно-серйозні, а то й похмуро-трагічні, криваві, нелюдські. Що було б з древніми греками, коли б не мали воші елевсинських тайн? А що таке елевсин-ські тайни? Цього ніхто не знає, і це найпрекрасніше з того, що залишили нам древні греки, зрештою!
Василь любив отакі розмірковування, а ми любили його слухати в такі хвилини, але цього разу мені не хотілося здаватися.
— В таємниці вірять тільки посередні уми,— різко кинув я.— А посередність розуму неминуче ЕЄДЄ за собою ницість душі. Невже тобі цього б хотілося для когось!
— Про що ви говорите! — сплеснув руками Микола.— Ми сьогодні будемо вечеряти чи не будемо?!
— Ніколи не треба поспішати, Миколю,— заспокоїв його Василь.— Ти тільки подумай, де оце ми зараз їдемо, може, саме десь біля Гуляйполя, а може, й перед Перекопом або Джанкоєм. І що там якась їжа поруч з такими назвами!
Микола розкладав на столику наїдки з наших домашніх запасів.
— Поговори, поговори, Васю,— незлобиво бурчав він.— Те, що ти нам не даси спати, я знав ще з дому, але зоставити ще й без вечері — це в тебе не вийде! Ми з Павлом повечеряємо, нагодуємо й Тризе, а ти як хочеш!
— Ви повечеряйте, а я зварю вам кави,— став діставати з валізи мідну ступку Василь.
— Ти й ступку взяв? — не повірив Микола.
— Зрештою, письменник має чимось відрізнятися від усіх людей. Ось у поїзді всі їдуть без ступок, а я із ступкою.
— І ми з Павлом без ступок, то що ж — не письменники?
— Миколю, ти гарний чоловік, нащо тобі питати про таке? Ніхто не знає, де тепер письменники і чи вони десь є, зрештою. Це найбільша таємниця.
— А Тризе? — засміявся я.
— Може, Тризе і є справжній письменник, а ми — тільки інтролігатори його творів.
Микола скривився на "інтролігаторів".
— Сказав би вже: палітурники!
— Інтролігатори! — зі смаком повторив Василь.— Може, ви думаєте, ми вигадали товариша Тризе? То він нас вигадав!
— Ну, про що ти говориш! — застогнав Микола.— Ти мені скажи: свинячі реберця їстимеш? Дружина приготувала, бо знає, що ти любиш.
Але Василь ні їсти, ні спати. Всі його думки зосередилися тепер на випадковій нашій вигадці, він уже вдихнув життя в Тризе, тепер повільно роздумував уголос про те, з якими церемоніями маємо ми везти Тризе з Сімферополя до Ялти, щоб належно дотримати таємниці, але водночас і зробити її видимою, що надасть їй вищого значення, важливості і загадковості.
До самого ранку ми панькалися з Тризе. Я приніс для "нього" постіль. Микола підкладав "йому" подушку, поправляв простирадло. Василь пропонував "йому" закурити, але Тризе виявився некурящий, зате був дуже гарним слухачем Василевих роздумувань.
Василь товк каву, дзвенів мідною ступкою, піднімав тяжкого товкача, ніби герольд, що має звіщати про волю вищих сил.
— Зрештою, чому людина, одержавши бодай найменшу владу, так неохоче розлучається з нею? Бо вона скуштувала смак таїни. Влада починається з обмежень втаємничування... Таціт сказав... Що він сказав, Павле?
— Коли вже про таємниці, то починай не з Таціта,— порадив я Василеві,— а від єгиптян, вавілонян, індійського царя Ашоки, який заснував "товариство дев'яти невідомих" для засекречування небезпечних для людей знань.
— Зрештою, наші предки були мудрі люди,— зітхнув Василь,— вони розуміли, що найбільше слід берегти дітей і знання. Як, Павле, греки називали таємні знання?
— Езотеричними.
— Яке прекрасне слово, зрештою, езотеричні!
— Ну, про що ви говорите цілу ніч! — припалюючи від недокуреної сигарети нову, застогнав Микола.— То Тризе, то Таціт. Воно вам треба!
— Миколю,— спробував походити в суточках купе, але облишив ці марні спроби й міцно всівся між нами Василь,— а хто достоту знає, що людині треба, а чого не треба?
Сімферополь зустрів нас досвітнім дощем. Дощ сіро падав з сірого неба і замерзав унизу. Ожеледиця. Все покривалося льодовою корою: перон, вокзал, стовпи, дерева, люди, здавалося, що й думки твої крижаніють отак нещасно й безпорадно, і невимовлені слова, і погляди, що так нікуди й не полетіли.
— Яка гарна погода для нашого Тризе! — вигукнув Василь.
— І для твого хустського капелюха,— підсік його Микола.
Ми з Миколою були по-зимовому в шапках і кожушках, а Василь справді вирядився в крислатого хустського капелюха і в цупкий шкіряний монгольський плащ, сподіваючись на кримську весну. Адже в Ялті вже цвіте мигдаль і в нічних небесах над південним берегом постогнують журавлі.
— Погибієш на зупинці таксі, то взнаєш, яка тут погода,— ще докинув Микола. Однак Василя ніщо не могло збити з оптимістичного настрою, з яким лаштувався з'являтися на перон.
— Зрештою, Миколю,— примирливо мовив він.— А чом би й не постояти з гарними людьми, покурити, подихати свіжим повітрям? Це небесний дощ, Миколю.
— А ти знаєш ще якийсь інший? — сказав Микола.
— Аби ж то тільки один! Існує безліч дощів, але з небесними їм не зрівнятися нізащо.
Біля нашого вагона вже зібралася, сказати б, перша порція "гарних людей": обидві провідниці, їхній бригадир, начальник поїзда, якісь залізничні чини, два міліціонери.
— Доброго ранку,— зняв до них капелюха Василь,— як спалося?
Всі дивилися на нас і мовчали. Микола тим часом підкликав носія з візком, смикнув Василя за рукав, показуючи, що треба йти, але Василь через голови службових осіб набачив ще одного носія і поманив пальцем ще й того.