– А ми там у піжмурки гуляли, – зиркнувши на хлопців, шморгнула носиком дівчинка.
– Знайшли місце для гульні, – буркнув Захар Антонович. – Професор що – поранений?
– Крові наче не видно, тільки на лобі ґуля здоровенницька.
– Хтось, значить, вклеїв… Хоча того професора не так просто з ніг звалити. Він і сам може… Показував мені прийоми – ногою з голови шапку збиває.
– У-шу? – усміхнувся тато.
– Ага. А ви звідки знаєте?
– Теж трішки займаюся.
Побалакали ще трохи, і Захар Антонович пішов. Онука його, яку звали Галочкою, перегнавши діда, помчала на велосипеді. Андрій завів екскаватора і продовжив свої артистичні вправи з риттям траншеї. Та хлопці інтерес до цього вже втратили. Забравшись у бур'яни, Женя й Вітасик схвильовано зашепотіли.
– Ну, як це тобі подобається? – аж захлинався Женя Кисіль.
– Думаю, що тут щось є, – дрібно кивав головою Вітасик Дорошенко.
– Барабаш! Це ж треба!
– Весь у землі… Значить…
– Значить, був там…
– Де?
– У льоху.
– Як?
– Не знаю…
– Слухай, може, він винайшов спосіб пересування людини під землею.
– А хто ж його по голові вклеїв?
– Не знаю.
– Але – Барабаш! Це не може бути простим збігом, випадковістю. І зникнення продуктів із льоху, і кафе, і…
Загадковий професор Барабаш схвилював хлопців не на жарт.
Розділ XV
"Сищики" і "розбійник"
– Просто не знаю, що й робити… – зітхнув капітан Попенко. – Нещасна жінка. Через сина, алкоголіка й наркомана, на трьох роботах прибиральницею працює. Той усе пропиває. Б'ється вона, як риба об лід. А тут з'являється Гугнявий, вмовляє її, пропонує за кожну стару спідницю, за сорочку, яку носила ще якась кріпачка за часів Тараса Шевченка, такі гроші, наче то наймодніша сукня з паризького салону Діора. І вона спокусилася. Злочин? Звичайно. Але спровокований негідником. Свідків нема. Негідник, звичайно, відмовиться. Бо це справді безглуздя – платити такі гроші за дрантя, яке має лише наукове етнографічне значення. Це не ікона, яку можна продати за кордон.
– Але там іще були, кажеш, якісь жіночі прикраси, коралі, намисто, сережки… – сказав капітан Горбатюк.
– Та то все теж особливої цінності не має. Саморобки з камінців, так званих самоцвітів, з дерева, з міді. Дорогоцінних металів нема, діамантів теж.
– Дивно. Нащо це все Гугнявому? Судячи з опису, це звичайний рецидивіст, бандюга, до колекціонування ніякого стосунку не має.
– В тому-то й справа.
– Ти гадаєш, це той самий глухонімий, про якого говорили співробітниці музею?
– Безперечно, – кивнув Анатолій Петрович. – Словесний портрет збігається повністю.
– Отже, він видає себе за глухонімого. Очевидно, для того, щоб приховати свій природний недолік. Говорить лише тоді, коли не говорити не може, коли треба спілкуватися.
– Ти вважаєш, що це той самий Гугнявий, що дзвонив Ірі Іващенко?
– Можливо, й той, – припустив Степан Іванович.
– А на Мадам Дисконт ти так і не вийшов?
– Поки що ні. Єдиний, хто її знає в обличчя, – це Забарило. А він категорично відмовляється допомагати. Адреси, каже, не знає, телефону не знає і взагалі не хоче бути стукачем. – Примусити, певна річ, не примусиш. Не ті часи. Але ми відволіклися від Гугнявого. Сьогодні ввечері прибиральниця Фрося має з ним зустрітися.
– Що?! Коли?
– Через сорок хвилин.
– Де?
– У Ботанічному саду.
– То чого ж ти мовчиш?
– А я не мовчу, – усміхнувся капітан Попенко. – Я тому й зайшов до тебе у райвідділ. Ти ж у Ботанічному саду не був, по-моєму, років три.
– Але у мене ж… робота, – капітан Горбатюк показав на розгорнуті папки справ на столі.
– Робочий день давно закінчився. Бамажки можна порозкладати й потім. А тут справа оперативна. А хто у нас найдосвідченіший опер? Капітан Горбатюк.
– Ну, гаразд. Ходімо. А то й справді він тебе ще пристукне там, а я буду винен.
У Ботанічному саду було багато затишних, безлюдних куточків. Один із них, маленьку алейку у яру з кількома лавицями, й облюбував Гугнявий для зустрічей із прибиральнице Фросею. У найсонячніший день тут завжди були морок і прохолода. На схилах яру росли велетенські ясени і клени, а під ними густі кущі. У тих кущах і причаїлися капітани.
– Чого тільки не буває в житті… – шепнув капітан Горбатюк. – Ти пам'ятаєш?
– Аякже, – пошепки відповів Попенко.
Цей яр і ці кущі вони пам'ятали з дитинства. Вони мешкали тоді неподалік від Ботанічного саду, "Ботаніки", як вони його називали. І ще школярами-однокласниками цілі дні пропадали тут. Та й не дивно. Тут справжнє роздолля для хлопців. Взимку каталися з гір на лижах і санчатах, влітку гралися в різні ігри, найчастіше у сищиків-розбійників. Чи думали вони тоді, що саме тут доведеться їм вистежувати справжнього "розбійника"-злочинця?…
Сюди не долинали звуки міста, лише гомоніло у шалині птаство.
Прийшла прибиральниця Фрося. З торбою, як і домовилися, – наче принесла ще якусь старовинну сорочку. Сіла на лавці, розгорнула книжку, мовби читає, – відпочиває.
І потяглися довгі, тягучі хвилини чекання.
Минуло півгодини.
Гугнявого не було.
Прибиральниця Фрося вже почала виявляти хвилювання. Раз у раз позирала на алею. Вставала, ходила, знову сідала. Не бачачи за кущами капітанів, безпорадно крутила головою.
Минула година.
Гугнявого не було.
Прибиральниця Фрося опустила голову на руки й заплакала. Капітани розуміли – переживає, думає, вони гадають, що обдурила їх, вигадала про побачення.
Почало сутеніти. Далі чекати було вже безглуздо. Гугнявий на побачення не прийшов.
Розділ XVI
Театральні квитки. Підозрілі дивацтва професора Барабаша. Страшна зустріч
– Слухайте, трохи не забула… ви у льосі загубили якісь квитки, – може, вам треба, а я… Де ж це вони… – баба Секлета почала мацати по припічку, шукаючи. – Отут же поклала…
– Які квитки? – здивувався тато. – Ніяких квитків я не губив.
– А осьо-сьо! – баба Секлета подала татові якісь папірці.
– Ти диви, справді квитки. У театр. Опери і балету. Невикористані. Контроль цілий. Але вже недійсні. На п'ятнадцяте число. А де ви їх узяли?
– Таж кажу – у льосі знайшла. Вчора. Думала, ви загубили. Бо ж звідки їм там узятися.
– Тю! – тато уважно розглядав квитки. – Два. У партер. Третій ряд. Посередині. Чудові місця. Тільки справжні знавці, справжні театрали сидять на таких.