– І все-таки підозріло. Той кухар приносив шашлики не тільки, щоб спитати, чи сподобався борщ… Я певен.
– Хотів на нас подивитися – що за такі цікаві, – сказав Вітасик. – Офіціантка, мабуть, побоялася далі балакати, щоб не проговоритися.
Тато нічого не відповів.
– А джинсова дама чогось вертається, назад їде, – раптом сказав Гриша.
Вони ледве встигли помітити, як повз них промчала зустрічна світла машина невідомої іномарки…
Розділ XIII
Дружина капітана Попенка просить допомоги. Дивна крадіжка в музеї
Дружина капітана Попенка, Наталя Тимофіївна, працювала старшим бухгалтером у міськвиконкомі, вважалася дуже кваліфікованим спеціалістом, і її часто запрошували робити ревізії у різних організаціях. Після ревізій вона завжди розказувала чоловікові про результати, радилася, часто просила навіть допомогти. Бо ж Анатолій Петрович був, можна сказати, "професором" у своїй справі.
Та цього разу вона чогось мовчала.
– Що там у тебе? – поцікавився капітан.
– Та нічого, все гаразд, – одвела очі дружина. Він ніжно поклав їй руку на плече:
– Наталочко!.. Ти ж не вмієш говорити неправду. Щось у тебе не станцювалося?… Не вийшло? Припустилася помилки?… З кожним буває. Давай удвох поміркуємо. – Та ні, Толю, у мене все гаразд. Чесне слово! – вона подивилася на нього прохальним поглядом: не питай, мовляв, будь ласка.
– Жалко? – зрозумів він.
– Жалко, – зітхнула вона. – Дуже гарний чоловік, цей директор музею. І весь колектив гарний. Такі дівчата!.. Працюють за копійки, а так викладаються, стільки сил віддають!..
– Велика недостача?
– Та є… – Наталя Тимофіївна знову зітхнула.
– Вони когось підозрюють?
Вона мовчки знизала плечима.
– А що пропало?
– Одяг, намисто, старовинні жіночі прикраси.
– Одяг теж жіночий?
– Як ти догадався? Жіночий. Тільки, – підтвердила Наталя Тимофіївна. – Здебільшого вишивані сорочки, білизна, спідниці. Причому дивна річ. Поряд лежала дуже коштовна інкрустована козацька зброя, ціни нема. її не взяли. А нічні жіночі сорочки латані-перелатані, під руками розлазяться, вкрали.
– А нащо жінці зброя? Жінки на зброї не розуміються.
– Ти думаєш, то жінка?
– А ти що думаєш?
Вона знову знизала плечима.
– А коли помітили пропажу? – спитав Анатолій Петрович.
– У тому-то й справа, що взагалі не помітили. І не знають, коли це сталося. Тільки ревізія виявила.
– Гм, – він замислився. – Що ж у них за порядки? Зникають музейні експонати, а вони навіть не помічають.
– Там стільки того старовинного одягу, що можна й не встежити.
– Одне з двох – або хтось зі своїх тихенько виніс, або…
– Ні-ні!.. Зі своїх ніхто не взяв, я певна. Вони з таким трудом все це збирають, їздять по глухих селах… Та й нащо воно їм? Зараз усього цього не носять. А дівчата молоді. Цінність все це має тільки музейну. Таке воно дрантя.
– І нічого підозрілого дівчата не помічали?
– Взагалі-то був у них один підозрілий відвідувач тижнів три тому.
– Чим же він підозрілий?
– Два дні поспіль приходив у музей.– І все?
– Ну, ти ж знаєш ті етнографічні музеї народного побуту. Крім організованих туристичних екскурсій, відвідувачів майже нема. Порожньо. А тут два дні підряд. Причому глухонімий.
– Глухонімий?
– Так. Кремезний, невисокий на зріст, але дуже широкоплечий, майже квадратний. Обличчя похмуре, очі вовкуваті. Побачивши його на другий день, дівчата спробували заговорити до нього, він тільки замахав руками й одразу пішов.
– Ну що ж, це вже версія. А як у них охороняється музей?
– Як усі музеї. Сигналізація. Міліціонер.
– І сигналізація була справна? І міліціонер не заснув?
– В усякому разі до сьогоднішнього дня жодного натяку на крадіжку.
– Гм… Натяку нема, а крадіжка є…
– Директор такий розгублений, – зітхнула Наталя Тимофіївна, – що мені боляче на нього дивитися.
– Звичайно, було б краще, якби пропажу помітив він сам, а не ревізія.
– Такий хороший дядько! Всього лише рік як директорствує, а експонатів у музеї збільшилося на третину. Дитинка нещодавно народилася. Третя. Уявляєш? Троє дітей зараз – це подвиг.
– Для людини з такою зарплатнею – справді…
– Я знаю, про що ти думаєш… Ні! Такі люди як він на злочин не підуть ніколи.
– Але об'єктивно відповідати йому доведеться. Чи ти хочеш… – Анатолій Петрович вичікувально подивився на дружину.
– Навіть якби я й хотіла, то приховати цього просто не можу. Ревізія комплексна, нас кілька людей.
– А що ж ти хочеш?
– Я хочу… – вона подивилася так благально, що він усе зрозумів. – Поки ми не склали акта, поки ще не пізно… може, ти подивишся своїм досвідченим оком… Може, є докази того, що відбулася крадіжка, що це зробив хтось сторонній… Толю!
Він усміхнувся:
– Ех, жінки, жінки! Ну й логіка. Спершу не хотіла говорити нічого, а тепер просить.
– Та чого там не хотіла… Я ж знала, що ти… – вона не договорила, а просто обняла й поцілувала його…Музей містився у старій католицькій церкві з високими, вузькими вікнами, крізь які пролізти було абсолютно неможливо. Масивні різьблені двері були непошкоджені. Сигналізація в порядку – діяла безвідмовно.
Капітан Попенко обстежив будівлю дуже уважно, – що називається, зазирнув у кожну шпарку. Слідів проникнення ззовні – аніякісіньких.
Директор музею (справді симпатичний і щиро засмучений), а також дівчата-співробітниці (теж симпатичні й розгублені) дивилися на Анатолія Петровича з чеканням і надією. Так само, як і його дружина й інші члени ревізійної комісії.
Йому й самому щиро хотілося знайти якісь сліди. Але зачепитися було ні за що.
У кутку коридора стояла швабра, а біля неї відро, в якому лежала ганчірка.
Капітан Попенко в задумі подивився на нього. І раптом відчув на собі чийсь погляд. Обернувся й зустрівся очима з жінкою у хустині. Очі її були такі страдницькі й такі перелякані, що йому аж кольнуло в серці.
Наступної миті вона схопила відро, швабру й задріботіла геть.
– Ваша прибиральниця? – глянув капітан на директора музею, що ходив за ним по п'ятах.
– Ага. Фрося. Нещасна жінка.
– Що таке?
– Син у неї пропащий – наркоман, алкоголік. Мучиться вона з ним. Усе, що заробляє, віддає йому. Утрьох місцях прибиральницею робить. І така добросовісна. По кілька разів воду міняє, коли підлогу миє. А кран у дворі… Ні-ні! На неї й не думайте. Вона весь час на очах. Прибирає зранку, коли ми всі вже на роботі. Бо їй же ще у два місця треба.