Шипуля нічого не сказав, мовчки взяв посвідчення, мотнув головою й пішов.
– До побачення! – у спину йому гукнув капітан. Шипуля обернувся.
– Мені з вами бачитися ні до чого. Прощавайте!
І, вже не обертаючись, завернув за ріг.
– Хто він? – спитав Женя.
– Тренер, із боротьби самбо. По-моєму, колишній. Спасибі тобі, Женю, за оперативність. Молодець. Цей Шипуля Василь Іванович, може, й не просто з цікавості дивився у бінокль. Але не будемо надто підозріливими. Може, ми й помиляємося. А що ти там робив на горі? Чого ти поліз зазирати?
– Хотів дізнатися, чи не приїхали… – почервонів Женя.
– Я тебе дуже прошу. Ти, будь ласка, власного розслідування не проводь. Бо ще, чого доброго, й тебе шукати доведеться, – капітан Горбатюк подивився Жені просто у вічі. – Я тобі наказую, чуєш! Сам, без мого дозволу, нічого у цій справі не роби. Домовилися?
– Ну… добре… – не дуже охоче погодився Женя.
Розділ VI
Валера щось приховує. "Не подобається мені Шипуля". Снаряди лягають все ближче, а хоч би осколком зачепило. Пізній дзвінок з райвідділу
Капітан Горбатюк мав підстави для того, щоб непокоїтись і попереджати Женю. Сьогодні зранку в нього відбулася зустріч і розмова з одинадцятикласником Валерою Лобуренком.
Хоч Валера й намагався триматися впевнено і зухвало, відчувалося, що він нервує і щось приховує.
– Скажи, будь ласка, в суботу ти заходив у туалет на третьому поверсі після п'ятого уроку? – спитав капітан.
– Здається, заходив. А що – треба було взяти дозвіл у міліції? – З шестикласників нікого там не бачив? – наче й не помічаючи глузливого тону, продовжив капітан.
– А-а… ви про те зникнення… Ні! Я його не бачив. А якби й бачив, то не помітив би. Я не для того туди заходив… – хлопець сміявся просто у вічі капітанові.
– Я розумію, що не для того, – спокійно сказав капітан.
– І не для того, щоб вколотися! Я не колюся! – раптом сказав Валера, і в очах його спалахнув злий вогник.
– А чого ти про це говориш? – щиро здивувався капітан. "Справді, чого він про це говорить? Крім Регіни Ігнатіївни, ніхто про анонімний лист не знає… Вона пообіцяла нікому не говорити ні про лист, ні про розмову".
– А… а вас же це цікавить? – трохи розгубився Валера.
– Хто тобі сказав? Ні! Звідки ти взяв? – капітан пильно дивився на хлопця.
– Ну… зараз же… – Валера одвів очі, – зараз же так борються з наркоманією, токсикоманією…
– Скажи, а ти знаєш Вітасика Дорошенка?
– Того, що зник? Шестикласника?… Ну, бачив…
– А ти всіх шестикласників знаєш?
– Ні… звичайно.
– А його… Він що – чимось вирізнявся?
– Ні… нічим… по-моєму… – у голосі Валери була якась непевність.
– А чого ж ти його запам'ятав? У тебе, може, був з ним якийсь конфлікт?
– Конфлікт? Із пацаном? Невже ви думаєте, що я конфліктую з пацанами? Виріс я з того віку.
– Ну, різне буває… Іноді пацан суне свого носа, куди не слід. Доводиться того носа прищикнути.
Валера почервонів:
– Ні.
– Але ж ти хлопець запальний, задерикуватий. Спалахуєш легко. З міліцією були неприємності… Одному на стадіоні навіть руку зламав. Не на користь пішли тобі ті прийоми самбо. А чого ти, до речі, спорт кинув?
– Кинув – і все.
– Хто тебе тренував?
– Шипуля… торбохват.
– Чого це він "торбохват"? – А я знаю, чого бувають торбохвати? Під себе гребуть… І потім горять, як Наполеон у Москві.
– У тебе з ним був конфлікт?
– Та що ви – "конфлікт-конфлікт"!.. Дуже він мені потрібен, той Шипуля!.. Його самого витурили.
– За що?
– Вам краще знати. Я не стукач. Хочете, щоб він мені голову одкрутив? Ні-ні. Дякую.
Капітану Горбатюку не могло й на думку спасти, що за якихось три години він сам зустрінеться з тим Шипулею, та ще за таких дивних, незвичайних обставин.
Він ледве стримався, щоб не виказати Жені Киселю, та й самому Шипулі свого подиву, коли прочитав у посвідченні прізвище.
Так, у капітана Горбатюка були всі підстави, щоб непокоїтись і попереджати Женю.
Майстер спорту Василь Іванович Шипуля за інформацією спортивного товариства два роки тому дискваліфікований і звільнений від тренерської роботи за фінансові зловживання під час виїздів на збори, тренування і національні змагання команди юнаків із боротьби самбо. Спершу справу намірялися передати до суду, але потім чогось передумали. Нині Шипуля працює нічним черговим державної охорони на складі торговельної організації, керівником якої є ніхто інший, як Борис Борисович Граціанський. А Шипуля ж казав, що не знає ніякого Граціанського. Питань виникало дедалі більше. Відповіді – поки що жодної.
Де Вітасик Дорошенко, де Вітасик Граціанський та його батьки – поки що лишалося таємницею…
…Пізно увечері два капітани знову сиділи на балконі дванадцятого поверху, дивилися вниз на мерехтливі вогні й говорили.
– Дуже мені не сподобався Шипуля, – говорив капітан Горбартюк. – Те, як він дивився на Женю. Така лють була в очах. У цю мить він був здатний на будь-який кривавий вчинок. Страшний чоловік! Гора м'язів і люті. Як він міг тренувати дітей?
– Є, на жаль, такі "вихователі", які на дітях тільки заробляють.
– Слухай, ти ж зараз розслідуєш відмивання грошей у торговельній мережі. Борис Борисович Граціанський не проходить у тебе?
– Ти знаєш, ні, – похитав головою капітан Попенко. – Абсолютно чистий. Просто дивно навіть. Працює п'ятнадцять років у цій мережі. Навколо нього майже всі "старі", так би мовити, кадри вже давно у нас на гачку, а Борис Борисович непорочний, як Діва Марія. Снаряди лягають все ближче, а його хоч би осколочком зачепило. Жодних "відкатів", жодного зловживання, ні "чорної каси", ні "відмивання грошей". Комар носа не підточить.
– Ну що ж. І в торгівлі бувають чесні керівники.
– Він у них там – один з ініціаторів боротьби з зарплатами в конверті.
– Він мав якраз доповідь робити. І раптом зник. Дуже не подобається мені причетність до цього всього спортсмена Шипулі. І Валера Лобуренко, я ж тобі казав, що говорив про Шипулю.
– Треба, мабуть, – запропонував Анатолій Петрович, – постежити за ним.
– Та я вже думав, але після зустрічі зі мною він "ляже на дно", розуміючи, що тепер під підозрою.
– Треба шукати Бориса Борисовича. Ціла сім'я на машині не може зникнути зовсім безслідно.