– Звісна річ, ризикувати не можна. Потім уже якось пояснимо. Візьмемо гріх на душу.
Вони довго перебирали платівки, нарешті знайшли найстарішу – затерту, надщерблену – з одного боку танго "Циган", з другого – фокстрот "Ріо-Рита".
– Мама її збиралася викинути. Вона так шипить, майже нічого не чути.
– Та нам же тільки привід. Щоб зайти до нього.
Хлопці загорнули платівку в газету (конверта від неї давно вже не було) і пішли.
Пищенко відчинив їм двері, не питаючи – хто. Він злодіїв не боявся.
Аніскілечки не здивувався. Відразу побачив у Вітасика під пахвою платівку у газеті.
– О! Бонжур, мусьє!.. Заходьте, заходьте. Показуйте, що притарабанили.
Отже, хлопцям навіть і пояснювати нічого не треба було.
Зайшовши до кімнати, вони з цікавістю роззирнулися. Не лише Вітасик, а й Женя був у Пищенка вперше. Ні письмового, ні обіднього столу в квартирі не було. Попід однією стіною стояла широченна, вкрита пухнастим закарпатським ліжником тахта. Біля неї – низенький журнальний столик. Посеред кімнати лежав великий килим, на якому були розкидані барвисті диванні подушки. Попід другою стіною стояла шафа, телевізор, старезна стереосистема "Радіотехніка" і величезний, аж до стелі стенд, на якому, наче в старовинному магазині грамплатівок, стояли сотні платівок у барвистих конвертах.
Вітасик одразу мовчки віддав Сергію Даниловичу свого "Цигана". Пищенко розгорнув, глянув і усміхнувся:
– Ясно, товар художньої цінності не має. У мене вже три "Цигани" у різних варіантах і п'ять "Ріорит". Але за увагу дякую. Де взяли? Хапенгевезен? – він зробив спритний рух рукою, показуючи – вкрали, мовляв.
Хлопці почервоніли.
– Не соромтесь. Колись же треба починати. Я теж, до речі, починав із платівок. Ще у сорок шостому. У сусідки чоловік був офіцер. Привіз трофейного Лещенка. Ох, ми захоплювалися тоді ним! І я в неї поцупив "Марусічку", вона в мене досі є. Хочете послухати?
Він підійшов до стенда, ловким рухом, не шукаючи, дістав із верхньої полиці платівку, поставив і ввімкнув радіолу. Старовинна радіола звучала по-особливому.
Сергій Данилович був у волохатому, голубому з білим халаті, в яких ото ходять у басейні плавці. На вигляд – наче цирковий ілюзіоніст.
Хлопці дивилися на нього зачудовано. Він абсолютно не був схожий на злодія. За останні дні це був другий колекціонер, з яким вони зустрічалися. Порівнюючи тих колекціонерів, можна було б подумати, що отой доктор наук Помазан у потертих джинсах швидше схожий на кримінального злочинця, ніж цей статечний, поважний Сергій Данилович.
Коли Лещенко доспівав "Марусічку", Сергій Данилович зняв платівку, вклав у конверт і поставив на місце.
Потім знову взяв у руки принесеного хлопцями "Цигана" і задумливо промовив:
– Що ж мені з вами робити? "Цігойнер" ваш мені й не потрібен, але… для того, щоб підтримати комерцію, як казав мій учитель, покійний Аркадій Ісакович Бердичівський, царство йому небесне!.. – Сергій Данилович перехрестився. – Дам я вам п'ять гривень.
– Та… якщо вам не треба… нащо?… – зашарівся Вітасик.
– Ми не візьмемо, – сказав Женя. Сергій Данилович усміхнувся:
– Джентльмени! Не морочте мені голови!.. Ви ж для чогось прийшли. Ви ж хотіли мати якийсь прибуток. Купити платівку ви не могли. Ніде таке барахло не продається. На смітнику теж не рилися. Ви чистенькі інтелігентні хлопчики. Я ж вас знаю. Отже – вкрали. І нічого соромитися. Я не директор школи, моралі вам не читатиму. Ви про мене теж, мабуть, дещо чули… Отже… беріть свою п'ятірку і – хай вам Бог помагає… Злочинність, юні мої колеги, існуватиме завжди. Поки існують гроші і соціальна нерівність, тобто багаті й бідні. Зникне злочинність хіба що, може, при комунізмі, сяючі вершини якого ще зовсім недавно здавалися такими близькими й досяжними. Тільки ми з вами до них не дошкандибаємо. Тому чесно й самовіддано працюють зараз лише бідні розумом, тобто дурні, ідіоти. А розумні люди працюють головою. Почитайте газети – всі крадуть: від робітника, що виносить з заводу все, що може, до міністра.
Хлопці принишкли й тільки перезиралися. – Чого голови в плечі поховали? Слава Богу, зараз демократія і плюралізм. Можна спокійно говорити все, що думаєш. За що, за що, а за це мене не посадять. Народні депутати по телевізору і не таке балакають… Ех-хе-хе!.. – він театрально зітхнув. – То тільки у дитячих книжках добро завжди перемагає зло. Перемога добра може бути лише тимчасовою, любі мої гороб'ята. Такий уже невмолимий закон життя, яке, як відомо, завжди закінчується смертю, – він знову зітхнув. – І воно таке швидкоплинне, таке скороминуче, те життя. Повірте мені. Сімдесят років промайнули як один день. Треба брати все, що можна, негайно, не чекаючи.
Сергій Данилович, мабуть, не вперше виголошував цю промову, бо говорив без запинки, не замислюючись, як на сцені майстер художнього слова.
Хлопці вперше чули від дорослої, немолодої людини такі, м'яко кажучи, антипедагогічні слова. Вони звикли, що дорослі завжди говорили їм зовсім протилежне, а тут…
– Наше щастя, що ми тепер живемо не в країні суцільних злидарів і неімущих, – вів далі Сергій Данилович, – що є у нас досить багаті люди, навіть мільйонери – хабарники-високопосадовці, корупціонери, олігархи…
– Академіки, – несподівано докинув Женя.
Пищенко уважно глянув на нього:
– І деякі академіки… А що?… Ти, може, на Стародуба націлився?… – він криво усміхнувся. – Є і в нього, звичайно, якась копійка… Але – дріб'язок. Зараз найгрошовитіші люди – це банкіри й олігархи, різні ділки тіньової економіки…
У двері подзвонили.
– Одну хвилинку.
Сергій Данилович вийшов у передпокій, і за хвилину звідти почулося його привітно-солодке:
– А-а, заходьте-заходьте, дорогі мої! – й одразу тихе, майже пошепки (але хлопці почули): – Обережно, у мене сторонні.
До кімнати слідом за Сергієм Даниловичем зайшли двоє молодиків – один високий, худорлявий, із довгим білявим волоссям, що по-жіночому спадало на плечі, затуляючи потилицю; другий із чорною бородою і сережкою в одному вусі.
Жоден із них не привітався з хлопцями. Тільки усміхнулися презирливо.
Женя й Вітасик одразу підвелися й почали прощатися:
– До побачення! Дякуємо! На все добре!