– Ви казали, будете брати акредитиви? Я би порадила дорожні чеки, – мовила Любов Іванівна і звернулася до черги: – Вибачте, будь ласка, хто поспішає, не стійте. Доведеться зачекати. У нас буде довга операція.
Двоє з черги, невдоволено буркнувши, пішли, троє лишилися.
Всеволод Казимирович виявляв явне занепокоєння, весь час оглядався, нервово позирав на годинник.
Любов Іванівна й Олечка більше не говорили нічого. Працювали мовчки.
Тільки потому як Всеволод Казимирович пішов, обстановка в Ощадбанку трохи розрядилася.
– Пощастило комусь! – мрійливо усміхнулась Олечка.
– А комусь ні, – зітхнула, але одразу ж усміхнулася Любов Іванівна, тепер уже до наступної клієнтки, підфарбованої бабусі у крислатому капелюшку:– Здрастуйте, дорога Ангеліно Іванівно! Вибачте, що довелося чекати…
– Нічого, мені поспішати нікуди. Хай молоді поспішають.
Проте не поспішала, мабуть, лише одна Ангеліна Іванівна. Всі
інші кудись поспішали. Майже весь день в Ощадбанку була черга, і Любові Іванівні та Олечці ніколи й угору було глянути, не те що продовжити свою дискусію. Тільки десь годині о п'ятій на кілька хвилин Ощадбанк спорожнів, і вони змогли трохи перепочити. І в цей момент двері прочинилися, і спершу забіг великий попелястий пудель, а за ним велично впливла дебела пещена дама. Це була дружина члена-кореспондента Академії наук Всеволода Казимировича Стародуба Ірина Семенівна, "кореспондентша", як її називали позаочі сусіди та знайомі. Була вона ровесницею Любові Іванівни, але на вигляд набагато молодшою. Бо дуже дбала про свою зовнішність. Двічі на тиждень ходила до масажистів і до візажистів, і це, звичайно, давало наслідки.
– Здрастуйте, Ірино Семенівно, голубонько, – люб'язно привіталася Любов Іванівна. – Ви чудово виглядаєте… Як завжди…
– Ах, яке там… Здрастуйте! – вона махнула рукою. – Оце з аеропорту. Проводжала свого.
– Полетів?
– Так не люблю, коли він літає!.. Не довіряю тим літакам. Але він уперся.
– Ну що ж, може, й правильно. Краще не ризикувати. Хоч і дорожні чеки везе, але ж такі гроші…
– Які гроші?! – "кореспондентша" застигла з роззявленим ротом.
Любов Іванівна спохопилася, безпомічно глянула на Олечку але було вже пізно.
– Він що… зняв із книжки?… – "кореспондентша" не договорила, очікувально вп'явшись очима в Любов Іванівну.
– Ой! Ми ж не маємо права… таємниця вкладу, – ледь чутно пролепетала Любов Іванівна.
– Ви що – мене не знаєте?… Скільки він зняв? – вона була бліда як стіна.
Любов Іванівна знову подивилася безпорадно на Олечку, шукаючи підтримки. Олечка підняла догори плечики і затрусила з боку в бік головою.
– Скільки? – трагічним голосом повторила "кореспондентша".
– С-сорок тисяч… – не сказала – видихнула Любов Іванівна. В цю мить двері розчинилися, і до Ощадбанку зі сміхом увірвалися троє молодих хлопців, певно, студенти.
Далі вести цю розмову було неможливо.
Ірина Семенівна ображено стулила губи і, не попрощавшись, пішла до дверей.
Вона виходила з Ощадбанку згорблена, жалюгідна, постаріла на двадцять років.
Пудель вискочив за нею, підібгавши хвоста.
Ощадбанк містився у будинку, де мешкав із батьками Женя Кисіль.
Розділ III
Невдача. НЛО. Дядько Бориса Івановича
Капітана Горбатюка у райвідділі не було – поїхав розслідувати розбійний напад на кафе, що стався сьогодні вночі.
Хлопці чекали години дві, але марно.
– Він може й до вечора не повернутися, – сказав черговий. – Розбійний напад – це вам не жарти. Детальний огляд місця події, збір речових доказів, опитування свідків… Це вимагає уваги й часу. А у вас щось серйозне? Може, мені доповісте?
– Та ні, вибачте… – зам'явся Женя.
– Нам до капітана. Особисто, – сказав Вітасик.
– Ну, дивіться… – хлопцям здалося, що черговий образився. Він був новою людиною у райвідділі і нічого не знав про дружні стосунки Жені й Вітасика з капітаном Горбатюком.
Почекавши ще трохи, хлопці вийшли надвір.
– Взагалі-то дохле діло, – сказав Вітасик. – Ну, чим може допомогти капітан? Якщо це навіть і шантаж, а потерпілий сам не хоче розслідування, що ти зробиш?
– Нічого, – погодився Женя. – Та й не до того тепер. Раз у нього розбійний напад.
– Але ж ми сказали, що подзвонимо. Вона чекає…
– І капітан Попенко у відрядженні… – зітхнув Женя.
– Давай усе-таки подзвонимо. І скажемо як є. А то вона подумає, що ми просто не захотіли. Образиться.
Вони підійшли до телефону-автомата, набрали номер.
Милочка не образилася. – Ну що ви, що ви! Не виправдовуйтесь! Коли зможете… тоді й… Спасибі! Ідіть готуйте уроки. А то завтра контрольна з математики. До побачення!
Як це приємно, коли перша красуня в класі, яка ще вчора гнула кирпу і навіть не дивилася у ваш бік, говорить із вами так лагідно й привітно!
– Треба-таки буде їй допомогти, – сказав Женя.
– Авжеж, треба! Та чи зможемо? – невпевнено відповів Вітасик.
– Самі ні, звісна річ. А з допомогою Анатолія Петровича та Степана Івановича… – тут Женя замовк, бо раптом побачив, що назустріч їм біжить Шурик Дармовис – переляканий, розгублений, очі горять, наче за ним сто вовків женуться.
– Ой!.. Ой!.. Ой!.. – задихаючись, тільки й спромігся вигукнути Шурик, наскочивши на хлопців.
– Що таке?
– Що з тобою?
Женя й Вітасик не відразу одержали відповідь. Шурик тільки тикав рукою назад у небо і ойкав. Нарешті вигукнув, віддихавшись:
– Там!.. НЛО бачив!.. На власні очі!.. Клянусь! Оно-но!.. Ще видно!.. Дивіться!
Хлопці подивилися туди, куди він показував, і ледь устигли помітити на крайнебі маленьку білу цятку, що сховалася за хмари.
– Та яке НЛО! Звичайнісінький літак, мабуть, – сказав Женя.
– "Літак"! Що я, літака упізнати не можу? – пхикнув Шурик. – То ви просто не побачили, бо вже далеко було. А я отак-о бачив, майже над головою. Сріблястий довгастий предмет. Без крил. Схожий на маленький дирижабль.
– Так, може, й був дирижабль, – сказав Вітасик.
– "Дирижабль"! – знову пхикнув Шурик. – Хіба дирижабль так літає? Раз! – і за мить півнеба. І знову завис.
Бачачи, що хлопці недовірливо перезираються, Шурик махнув рукою:
– А! Ну вас! Хоми невірні! – і побіг далі.
– Невже справді НЛО? – дивлячись йому вслід, заздрісно проказав Женя.
– Як ми не бачили! – досадливо тупнув ногою Вітасик. – Що було б у небо глянути одному з нас!