– Григораш.
– Ім'я, по батькові?
– Я не пам'ятаю. Але це не має значення. Не думаю, що на теплоході багато Григорашів. Мене цікавить, в якій він каюті і хто разом із ним.
– Ясно. Сиди, читай он свіжі газети і чекай.
І Гончаренко повернувся через сорок хвилин.
– Григораша у списках пасажирів немає.
– Як? Ти певен?
– Я сам особисто двічі перечитав списки. Ти є. Григораша нема.
– Гм. Значить, під іншим прізвищем. А може, одружився і взяв прізвище дружини. Це гірше.
– Пробач. Я не розпитую. Але… Може, потрібна допомога. Судячи з твоїх слів, це рецидивіст. У таких випадках страховка не завадить.
– Ні. Нічого не треба. Це неофіційна приватна справа. А що ти сказав директору круїзу? – Особливо не фантазував. Сказав, що ми шукаємо одну людину. Конфіденційно. І просив капітанові нічого не говорити, щоб марно не турбувати. Він, по-моєму, все зрозумів. Симпатичний дядько.
– Мені теж здалося. Дякую тобі, Васю.
Вони ще трохи погомоніли про колишніх однокурсників – хто, де, як, про останні службові новини. І попрощалися.
А через кілька хвилин Анатолій Петрович уже телефонував Горбатюку.
– Ну як?
– Після тієї справи Григораш мав іще дві судимості. Півроку як знову на свободі. Де зараз – не відомо…
– Він правду тоді казав – більше як три роки він не сидить. Як це йому вдається?
– На жаль, наша правова система ще не бездоганна, особливо щодо рецидивістів. А в них колосальні зв'язки.
– До речі, в списках пасажирів його нема.
– О-о! Це вже не жарти. Коли вони беруть фальшиву ксиву – справа серйозна. Будь обережний, Толю.
– Мені Вася Гончаренко пропонував допомогу. Я відмовився.
– Я вже шкодую, що втравив тебе у цю справу. Чесно. Слухай… – Горбатюк на хвилину замовк. – Завтра субота… Може, я…
– Не вигадуй! – перебив його Попенко. – Поки що все – суцільні домисли і гра уяви. От ми були певні, що на кораблі буде Ципа. А його нема. Я обнишпорив увесь пароплав. Хлопці теж. Прокол.
– Може… Ну гаразд, побачимо… Я нічого певного сказати не можу, бо справа, яку зараз веду, ще не закінчена, робота є робота, і ти ж знаєш… Пильнуй тільки, Толю. Будь розсудливим.
– Я-то розсудливий. Це ти у гарячому купаний…
– Ну, добре, не будемо… Дзвони. Тримай мене в курсі весь час…
Через півгодини капітан Попенко, стоячи в глибині кают-компанії, щоб не привертати до себе уваги, уважно спостерігав через вікно за пасажирами, що після екскурсії піднімалися по трапу на борт "Квітки-Основ'яненка".
Григораша серед них не було.
Розділ X
"Гурт"
Вони стояли біля поручнів палуби – двоє молодих хлопців і дві дівчини, одна білява, друга чорнява. Чорнява була з довгим розпатланим волоссям, з великими золотими кружалами-сережками і темно-синіми підводами під очима. Білява була коротко стрижена, під хлопця, тільки нагорі волосся безладно стирчало у різні боки довгими цмоузами. Власне білявими, білими були тільки ці цмоузи вгорі, а внизу волосся було темно-брунатне. В лівому вусі в білявої була довгастенька сережка, а в правому аж три сережки – одна біла металева крапелька в мочці і дві металеві нашльопки збоку і нагорі вуха.
Женя й Вітасик задивилися на прикраси.
Усі четверо палили довгі сигарети й голосно реготали.
Один із хлопців, чорнявий, в окулярах, щось захлинаюсь розказував і першим починав реготати, вищирившись, оголюючи майже всі свої конячі зуби і витягаючи вперед голову, так що на шиї напружувалися жили – от-от луснуть. При цьому голова його трусилася од реготу й окуляри підскакували на носі. Другий хлопець – рудий, із довгим жіночим волоссям, регочучи, закидав голову назад і вигукував весь час одну й ту саму коротку брутальну лайку.
Хлопці чогось вирішили, що це якийсь поп-гурт. Жені навіть здавалося, що він бачив їх по телевізору. Хоча хто його зна – їх так багато, тих гуртів, і такі вони однакові…
Якась старенька, схожа на вчительку, проходячи повз "гурт", докірливо мовила:
– Посоромилися б! Дівчата, а смалите, як…
– Іди-іди, ровесниця Другої світової! – сказала білява.
– Поки у воду не полетіла! – докинула чорнява. А рудий вигукнув ту саму коротку брутальну лайку.
Й усі четверо знову оглушливо зареготали, дивлячись, як поспішливо, не озираючись подріботіла од них старенька.
Але й самі раптом зрушили і, все ще регочучи, швидко пішли у протилежний від старенької бік – наче злякалися когось.
– Сім пар нечистих! Ноїв ковчег! – почули хлопці ззаду знайомий голос. Обернулися й побачили Вороного, що роздратовано дивився услід "гурту". Таки, мабуть, це він їх сполошив. – А ви чого тут?… Знайшли на кого дивитися! – важким поглядом глянув на хлопців Вороний і пішов геть. Він був високий і дебелий, а ходив нечутно, як кицька, – хлопці й не встежили, як він з'явився.
За кілька хвилин Женя й Вітасик знову зустріли юнаків з "гурту", – вже на верхній палубі.
– А чувихи класні, – сказав рудий. – Твоя мені навіть більше подобається.
– Можем махонутися, – і чорнявий знову зареготав, вищирившись і напружуючи на шиї жили.
– Та ні, хай уже буде так, як він сказав, – махнув рукою рудий.
– А де він їх, цікаво, доп'яв?
– Він що хочеш тобі дістане.
– Такими, як він, ми з тобою не станемо ніколи, – чорнявий зітхнув.
Рудий щось відповів, але хлопці вже не чули, проминули. Зупинятися й одверто підслуховувати було ризиковано.
У каюті Вітасик спитав батька:
– А що таке Ноїв ковчег?
– А нащо тобі?
Хлопці розказали про "гурт", про Вороного, про його слова.
– Ну, Ноїв ковчег – це з Біблії. За біблійськими легендами Ягве, Бог-творець, що сотворив землю і людей, розгнівався на людство за його гріхи і вирішив покарати, знищити, влаштував всесвітній потоп. Всі люди загинули, крім праведника Ноя і його сімейства. За дозволом Ягве Ной побудував корабель, ковчег, куди взяв з собою насіння всіх дерев і рослин на землі і кожної тварі по парі, тобто всіх тварин і комах.
– А що таке "сім пар нечистих"? – спитав Женя.
– То ж серед тих тварей на ковчезі були "чисті" й "нечисті" – гади, плазуни тощо. Вороний, мабуть, хотів сказати, що тут на теплоході є і порядні люди, і різна нечисть, типу отого "гурту"…
– До речі, Ноїв ковчег теж був трипалубний, як і наш "Квітка-Основ'яненко", – усміхнувся Анатолій Петрович.