Хлопців з новою сплою охопило радісне збудження.
– Підйом! Умиватися! В каюті доспите! – Вітасиків тато вже виймав із великої дорожньої сумки мило, пасту, зубні щіточки й маленькі похідні рушнички. У вокзальному туалеті, вмиваючися, хлопці бризкалися водою і сміялися, аж вищали.
Як добре жити на світі, коли тобі дванадцять років, коли надворі сонячний ранок, коли зараз ти сідатимеш на прекрасний трипалубний теплохід, і попереду, крім захопливої самої по собі мандрівки, тебе ще чекають таємничі пригоди й несподіванки. Що можна бажати кращого у дванадцять хлоп'ячих років?
Свіжовиголений, напахчений французькими парфумами директор круїзу, зустрівши їх біля трапа і глянувши на простягнені Попенком путівки, весело сказав:
– Ну, молодці! Догнали! Чудово! А ми вже сумували, що каюта гулятиме. Прошу! Прошу! – і він повів їх показувати каюту, не припиняючи по дорозі говорити. – Сніданок о пів на дев'яту в ресторані. Потім екскурсія на Тарасову гору. Покладання вінків і квітів до могили великого Кобзаря. Відвідання музею Шевченка та Успенського собору – пам'ятки архітектури XII століття.
Хлопці йшли вузенькими коридорами, встеленими килимовими доріжками, і весь час хихикали. Без жодної причини, просто від радості.
Каюта була дуже затишна, з м'якими диванами, з лампою на столику біля вікна, з дзеркальними дверима. А вікно опускалося, як у поїзді. І за вікном, на відстані якогось метра, були палубні перильця, за якими вже починалося небо, чайки, сонце, внизу ріка, далекі береги – чарівний корабельний світ.
Коли директор круїзу пішов, хлопці почали підскакувати на м'яких диванах і знову безпричинно реготати.
Анатолій Петрович і Григорій Тарасович нічого їм не говорили. Тільки мовчки позирали й усміхалися. Все було й так зрозуміло.
– От Платоша здивується, як побачить нас! – вигукнув Женя, і вони зареготали ще дужче.
– Який Платоша? – насторожився Анатолій Петрович.
– Ну, матрос наш знайомий! – вигукнув крізь регіт Вітасик.
– Ми ж тому й товклися тоді біля парапету. Він нам обіцяв корабель показати, – пояснив Женя.
– Хіба ми вам не казали? – здивувався Вітасик.
– Не казали. Добре, що хоч зараз сказали. Бо через того Платошу наша конспірація справді може погоріти. Постарайтеся зробити так, щоб він не здивувався. А головне, щоб капітан того здивування не побачив. І Сокирко теж. Платоші скажете, що приятель Вітасикового тата (тобто я) разом із татом зробили вам сюрприз. І ви до останньої миті не знали, що будуть путівки. Путівки ж справді виявилися несподіваними – так, як і було. Запам'ятайте, що я працюю в "Автосервісі" економістом, добре знайомий із працівниками річкового вокзалу, і вони мені сповістили про "горющу" путівку… До речі, я саме закінчив справу про зловживання в системі "Автосервісу" і зараз, як то кажуть, "у темі", можу навіть справді працювати економістом. І давайте, хлопці, домовимося – нічого зайвого не балакати, самим ніяких ідей не реалізовувати, самодіяльністю не займатися. Слухатися мене. Якщо вже розслідувати, то професійно. Бо навіть одне якесь необережне слово може все зіпсувати. Домовилися?
Попенко звертався до хлопців, але раз у раз позирав і на Віталикового тата.
Григорій Тарасович зрозумів, що це його теж стосується, і кивнув:
– Домовилися! Правда, хлопці?
– Правда.
– Домовилися.
– Ми – звичайнісінькі туристи, дисципліновано виконуємо всю програму і нічого нас більше не цікавить. Постарайтесь відшукати свого Платошу зараз, поки люди ще не попрокидалися. Те, що ви шнирите по кораблю, нікого, гадаю, не здивує. Було б, навпаки, дивно, якби ви не шнирили. Гайда! – і Попенко одчинив двері каюти.
– Тільки обережно, не позвалюйтесь за борт, – гукнув їм услід Вітасиків тато. – І запам'ятайте номер каюти.
Вони чогось думали, що їм доведеться обійти мало не весь теплохід, шукаючи Платошу. Але зустрілися з ним майже одразу. Підійшли до трапа, що вів на верхню палубу, і раптом згори з гуркотом з'їхав, тримаючись за лискучі мідні бильця, Платоша.
– О! – глянув на них і… Дивуватися довелося їм, а не йому.
Бо Платоша раптом схопив хлопців за руки і мовчки побіг коридором, тягнучи їх за собою. Підбіг до трапа, що вів униз, озирнувся, чи нема нікого, наказав:
– Мерщій!
І вони, як груші, покотилися вниз. Женя упав, забив коліно. Але Платоша підхопив його і знову помчав, тягнучи їх по коридору.
Розчахнув двері якоїсь каюти, впхнув їх одного по одному туди і клацнув замком.
Вони не встигли сказати йому ні слова.
І тільки тепер, замкнені у каюті, спромоглися на якісь звуки.
– Тю! – сказав Женя.
– Тьху! – сказав Вітасик.
– Ти щось розумієш?
– Нічого. А ти?
– І я.
Каюта була теж чотиримісна, але дивани тверді, а не м'які. І замість вікна круглий ілюмінатор, за яким плюскотіли дніпровські хвилі.
– А… а може, Платоша заодно з Ципою… і Вороним? – прошепотів Вітасик, хоча в каюті не було нікого і ніхто почути не міг.
– Та ти що?! – А що? Викрав нас, щоб ми не заважали, щоб не змогли упізнати Ципу. Тільки ж ми бачили його в обличчя.
– Ти підозрюєш Платошу?!
– Я не підозрюю, але… всяке буває. А чого він нас замкнув?
Як швидко змінюється людська доля!
Щойно життя було прекрасне і настрій був – краще не буває.
Мить – і тебе невідомо чого замкнено. І що тебе чекає – не відомо. І життя – як осіння негода. І настрій твій – не буває гірше.
– А такий наче симпатичний здавався, – зітхав Женя. – Черв'яками ділився, гачка навіть подарував.
– Вір після цього людям, – підтакнув Вітасик.
– А тато твій і Анатолій Петрович спокійно собі балакають, думають, що ми по кораблю шниряємо.
– Як би це їм сповістити? – Вітасик наблизився до ілюмінатора. Ілюмінатор був одчинений. На стелі й на стінах каюти коливалося й переливалося сонячне од води мереживо. Вода була близько, метрів півтора, не більше.
– А давай утечемо? – обернувся до Жені Вітасик.
– Давай! – рішуче сказав Женя.
Ілюмінатор був високо, майже під стелею каюти. Самому вилізти неможливо. Треба, щоб хтось підсадив.
– Обом утекти не вдасться, – зітхнув Вітасик. – Доведеться комусь одному пробиватися до своїх, а потім уже виручати.
Кидали жеребок. Випало Вітасику.
– Роздягайся, – зітхнув Женя. – Нащо одяг мочити.