Ніна Олександрівна почула, як хлопець дзвінким голосом сказав:
– Сокирко? Здоров! Привіт тобі від Вороного!
І тут Ніна Олександрівна побачила, що обличчя Івана Романовича конвульсивно пересмикнулося, рот скривився, очі затуманилися, він враз поточився і…
Ніна Олександрівна скрикнула й кинулася до артистичної.
Іван Романович лежав на підлозі горілиць, розкинувши руки, нерухомий і якийсь незвично довгий. їй спершу здалося, що він неживий. Але схилившися, відчула – дихає. Вона схопила карафку з водою і тільки тут побачила, що кімната порожня – хлопчик зник.
Іван Романович розплющив мокрі, наче заплакані очі (Ніна Олександрівна вилила йому на голову майже всю карафку):
– Га? Що?… Ох!.. – Що з вами? Я так злякалася! Що це за хлопчик? Що він вам сказав? Ви його знаєте?
Обличчя Івана Романовича враз закам'яніло. Якусь хвилю він мовчав, потім здивовано закліпав очима:
– Який хлопчик? Я не бачив ніякого хлопчика!
– Як?! Він вам сказав: "Сокирко? Здоров! Привіт тобі від Вороного!" Я сама чула.
– Ні-ні! Вам здалося. Я не бачив ніякого хлопчика… просто я співав, узяв верхнє "ля". І раптом в очах потемніло, земля пішла обертом і… більше нічого не пам'ятаю. Видно, страшенна перевтома. Гіпертонічний криз. Тільки не кажіть нікому! Я вас благаю! Ніно Олександрівно! Дорога! Благаю! Бо ж соромно. Засміють! Здоровенний дядько, а зомлів, як дівчина. Прошу вас! Нікому! Навіть чоловікові.
Ніна Олександрівна розгублено здвигнула плечима:
– Ну… що ж… Гаразд…
Останній концерт тенора Сокирка відмінили. Через несподівану хворобу артиста.
Це було вчора, напередодні випадку з капітаном Пилипеєм.
Розділ IV
Вчинки, незбагненні для звичайних людей, роблять не лише люди мистецтва
– Мда… – сказав капітан Горбатюк, коли дружина закінчила розповідати. І почухав потилицю.
– Тоді, мабуть, хлопцям не вчулося, – сказав капітан Попенко.
– Що ж це може означати? Ваша версія, капітане Попенку!
– Перше, що спливає на думку: і Пилипей, і Сокирко злякалися не хлопця, а його слів. Отого привіту від Вороного.
– Я теж так думаю. Чогось одразу згадалася ота "чорна мітка" піратська з "Острова скарбів".
– Можливо, знову маємо справу зі зловмисниками.
– Але чого вони вплутують у цю справу хлопчика?
– Якщо цей Вороний – карний злочинець, то чекати від нього високої моральності й педагогічного такту годі.
– Стривай, – Горбатюк запитально глянув на дружину. – Ти сказала, що твій Сокирко щойно відчалив… – Так… Ой! – Ніна Олександрівна завмерла. – На теплоході "Квітка-Основ'яненко"! Уявляєте?
– Де капітаном пан Пилипей! – Горбатюк виразно глянув на Попенка.
– Ін-те-рес-но! – Попенко схилив голову набік, замислюючись.
– Збіг? Випадковість? Чи… – роздумливо мовив Горбатюк. – Ти казала, що він вирушає в круїз навколо Європи?
– Так… З Одеси…
– Але "Квітка-Основ'яненко" не рейсовий, а екскурсійний. До Одеси і назад. А назад йому не треба. Який сенс платити зайві гроші? Удвічі більші, – Горбатюк знизав плечима. – Не розумію.
– А мене якраз це не дивує, – сказала Ніна Олександрівна. – Люди мистецтва іноді роблять учинки, незбагненні для звичайних людей. Він, до речі, казав, що давно мріяв проїхатися по Дніпру. Спокійно. Не "Метеором" чи "Ракетою", а саме теплоходом. Рейсові теплоходи на таку відстань давно відмінили. Сім'ї в нього нема. Гроші є. З дружиною розлучився, дітей у них не було.
– Цікаво, чи знайомі вони між собою – Пилипей і Сокирко?
– Я ніколи не чула від Івана Романовича цього прізвища – Пилипей. Путівку на теплохід він купив уже два тижні тому. Якби був знайомий з капітаном, гадаю, обов'язково сказав би. Він узагалі любить підкреслювати свої престижні знайомства. А капітан такого теплохода…
– Ти маєш рацію, – погодився Попенко. – Мабуть, сказав би… Артисти такий народ…
– Якщо вони не знайомі, тим ситуація цікавіша й небанальніша… От же ж, їй-богу! – Горбатюка дедалі більше розбирала професійна криміналістична цікавість.
– Коли "Квітка-Основ'яненко" вирушає? – глянув Попенко на Ніну Олександрівну.
– Я ж кажу – щойно відчалив. О восьмій. А зараз чверть на дев'яту.
– Невже ми не дізнаємося, у чім тут справа? – з досадою мовив Горбатюк.
– Сокирка я побачу лише через місяць, – усміхнулася Ніна Олександрівна.
– А "Квітка-Основ'яненко" повернеться за дванадцять днів, – сказав Попенко. – Проте якщо і капітан, і тенор уже зараз відмовляються визнати, що бачили хлопчика, то жодних гарантій нема, що вони визнають це потім. Розмова з ними нічого не дасть.
Запанувала мовчанка.
Борщ холов на столі. Ніхто навіть ложки не взяв до рук.
Ніна Олександрівна стояла біля вікна розгублена й винувата – наче це вона загадала їм цю нерозгадну загадку.
Друзі сиділи за столом задумані й похмурі.
– Ви знаєте, – тихо сказав нарешті Горбатюк. – У мене таке враження, що під час рейсу на теплоході щось станеться. От таке передчуття, інтуїція…
– Припини! – сказала Ніна Олександрівна, але впевненості в її голосі не було.
– Мені чогось здається, що й Ципа зараз на кораблі, і Вороний… – Горбатюк глянув на Попенка, чекаючи, як завжди, заперечень. Але той заперечувати не став:
– Цілком можливо…
– То що будемо робити, капітане Попенку? Ваше рішення?
– Підстав для того, щоб розпочинати кримінальну справу і створювати оперативну групу, явно недостатньо. Однієї інтуїції та смутних здогадів малувато.
– Так. Офіційно починати розслідування справді неможливо. А от неофіційно, приватно…
– А де взяти приватного детектива?
– У мене є один на прикметі.
– Хто?
– Ти!
– Що?! Жартуєш?
– Ні! – очі Горбатюка вже горіли тим азартним вогнем, який був добре відомий Попенку ще з дитинства: коли його шкільний друг замислював якусь авантюру, зупинити його було неможливо.
– Припини! Припини! – підхопився Попенко.
– Стьопо! – благально вигукнула Ніна Олександрівна. Але обидва вигукували більше, як то кажуть, для годиться. Бо добре знали, що нічого вже не допоможе.
– Твоя Наталка іде у відпустку за тиждень, – розвертав докази Горбатюк. – А круїз "Квітки-Основ'яненка" дванадцять днів: шість до Одеси і шість назад. Сокирко їде тільки до Одеси. І тобі треба тільки туди. Назад повернешся літаком. Отже – один день навіть у запасі.