– Там, де й сільрада, – впевнено сказала бабця.
– А де сільрада?
– Там, де й пошта, – усміхнулася вона.
– Так я ж і питаю – де?
– Так я ж і кажу.
– Що ви кажете?
– Те, що ти питаєш, – і усміхається привітно-привітно. Дуже старенька бабця, років, мабуть, за дев'яносто.
– Скажіть хоч, у який бік бігти? – питаю у відчаї.
Вона на мене дивиться-дивиться, наче щойно побачила, а тоді:
– У той, звідки ти прибіг, – і засміялася дрібненько. – Хе-хе-хе-хе-хе!..
Бачу – толку не буде. Подякував і побіг назад.
Біжу, біжу – аж якась тітка з дядьком назустріч корзини з яблуками несуть (на базар, мабуть).
– Здрастуйте, – кажу (у селі, ти ж знаєш, треба з усіма вітатися).
– Здоров-здоров, – відповідають. І дядько до тітки:
– Бачиш, вилюднів-таки. Почав вітатися. А ти казала…
– Вилюднів, – закивала тітка. – Надовго приїхали?
– Та ні, – зам'явся я.
– Ну, передавай привіт.
І вже коли вони минали мене, я наважився спитати:
– Скажіть, будь ласка, а де пошта?
Вони здивовано перезирнулися:
– Тю! Та он же ж вона! – і дядько кивнув назад.
Я почервонів. Звідки їм знати, що я – це не я і зовсім тут не орієнтуюся.
Пошта справді була метрів за сто від того місця, де я стояв.
Коли я платив за розмову, поштарка мені сказала:
– Тільки автомату нас травмований. Бісові хлопці весь час кулаками гатять, псують. Якщо встигнеш щось сказати, твоє щастя.
Я набрав код, наш номер і, почувши мамин голос, радісно закричав:
– Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Зі мною все гаразд! Я, може, не приїду ще два-три дні… Але не хвилюйся. Все буде добре!
– Хто це? – чую, здивовано питає мама.
– Та я ж! Вітасик!
– А чого в тебе такий голос… не твій? – Правильно! – кричу. – Не мій! Але все одно це я.
– Де ти? – тремтячим голосом питає мама.
– Потім усе розкажу. Потім. Говорити більше не можу. Прощавай! Не хви… – я відчував, що воно от-от перерветься, і воно перервалося: "…люйся" я вже договорити не встиг.
Я відчув на собі чийсь погляд. Обернувся. Позад мене стояв дід Гогоня. Він, звичайно, чув усю мою розмову – я так кричав.
– Це ви? – розгублено спитав я, навіть забувши привітатися.
– Я. Доброго ранку.
– Здрастуйте… вибачте…
– Нічого я у вас не розумію. Куди це й ти намилився? На два-три дні. Сам, чи що?… І куди це батьки поїхали? І що це за люди приїздили до них уранці?
Я тільки очима кліпав. Я нічого не міг сказати. Я нічого не знав. Хтось, виявляється, приїздив уранці. І Борис Борисович з Елеонорою Іванівною поїхали з ними.
Але дід Гогоня думає, що я знаю. Він певен, що я тільки-но дзвонив Елеонорі Іванівні, бо ж я кричав: "Мамочко".
Ми одійшли від пошти і попрямували вулицею назад до хати баби Манефи.
– Слухай, Вітько, ти зовсім малий хлопець, – Дід Гогоня супив брови. – У тебе все життя попереду. Я так за тебе боюся, синку…
Я мовчав.
– Ти мене нічого не питаєш? – здивувався дід Гогоня. – Тебе не цікавить, чого я так кажу?
Я розгублено подивився на нього.
– Значить, ти у курсі всіх справ?… – дід Гогоня зітхнув. – Невже й тебе, дитину, вплутали…
Далі мовчати вже було неможливо.
– Ніхто мене ні у що не вплутував. І я зовсім не в курсі ніяких справ.
– Що? – недовірливо глянув на мене дід Гогоня.
Я вдарив себе в груди:
– Чесне слово!
– Серйозно? А ти хіба не з мамою говорив зараз?
– Але не з Елеонорою Іванівною…
– Що?! – вирячився він на мене. – У тебе ще одна мама є?
– Ні… Ви… ви все одно зараз не зрозумієте… Але, клянусь, я вам чесно кажу… Я нічого не знаю про їхні справи… Клянусь!
– Що ж… Хоч я нічого не розумію… Але я тобі чогось вірю…Серцем… А воно мене поки що ніколи не підводило. Якийсь ти сьогодні не такий, як завжди. Тож слухай, Вітько. Я вам не стороння людина. Я вам кревний родич. Кревний, розумієш. Ми з твоєю прабабкою, Манефиною мамою, рідні брат і сестра. І даремно ти мене обізвав тоді "дисидентом…"
– Я-а?!
– Бач, совісно стало. Навіть самому не віриться. Думаєш, твоя баба Манефа просто так сюди переїхала? До мене переїхала. Бо, крім мене, у неї нікого з родичів не лишилося. Отже, я за всіх вас відповідальний перед людьми. Бо – найстарший у роду. І не можу я спокійно дивитися, що у вас робиться…
Дід Гогоня зітхнув і якийсь час кульгав мовчки.
– Нечисте щось робиться. Розумієш? Ти вже хлопець не малий, мусиш розуміти…
– Я розумію, – сказав я.
Йому було важко говорити.
– Ти тільки не лякайся… Твій батько непоганий чоловік, але… він працюєуторгівлі. А це, так би мовити, зона підвищеної небезпеки… Бо з грошима, з великими грошима справу мають люди. То колись жартома казали: "Нам сонця не треба – бо Сталін нам світить, нам хліба не треба – роботу давай!" Треба, треба, багато чого треба людям. І слабкодухому важко встояти перед спокусою. Але, синку мій дорогий, нечесні, лихі гроші ніколи ще не приносили людям щастя. Саме лише горе.
– Я розумію, – повторив я.
– Молодець! – зрадів дід Гогоня. – То прекрасно, якщо ти це розумієш. Може, ти єдиний у змозі врятувати зараз батька… батьків…
– Як? – спитав я.
– Тільки не подумай, що я тебе підмовляю на батьків клепати, наговорювати. Боже збав!.. То колись Павлик Морозов вважався героєм. Ніякий він не герой. Нещасна дитина. Жертва страшної епохи. Рідних батьків зраджувати – то останнє діло… От якби ти з ними просто поговорив. Обережненько. Щоб про тебе подумали, про твою долю… Того, хто вчасно сам приходить повинитися, іноді навіть прощають, карають умовно…
Дід Гогоня замовк і знову якийсь час ішов мовчки.
– Я спробую, – нарешті сказав я.
Дід Гогоня мовчки пригорнув мене до себе, і мені здалося, що я відчув, як б'ється його серце…
Розділ XVII
РозповідьВітасика Дорошенка ще раз ненадовго переривається, щоб нагадати читачеві, що капітан Горбатюк не сидить склавши руки, а розплутує загадки подій, як то кажуть, екстремальних
Капітан Горбатюк уже дві години не відходив від рації.
Оперативники доповідали кожні п'ять-десять хвилин. Крізь потріскування і шарудіння раз у раз чулося:
– Першому! Доповідає третій! Обстежили восьмий квадрат. Машини не виявили.
– Першому! Доповідає п'ятий! Обстежили тринадцятий квадрат. Нема.
– Першому! Доповідає четвертий. Через КП машина не проїжджала.
– Першому! Доповідає другий. На східному напрямку глухо.