Кімната довгастенька, не те, щоб маленька, але й не велика. Під стіною ліжко, ліжником закарпатським накрите, під ним уся стіна різними плакатами обклеєна: зірки, кіноактори, ще якісь напівголі, патлаті, скуйовджені, з гітарами корчаться.
Тільки-но я підійшов до письмового столу, у двері хтось подзвонив. Я спочатку кинувся відчиняти, але своєчасно схаменувся і зупинився біля передпокою. Проте Елеонора вже випередила мене і впустила в хату вусатого чоловіка, схожого на кіноактора. Він цмокнув "маму" Елеонору в щоку й голосно сказав:
– Слухай, треба негайно…
І враз затнувся – побачив мене біля дверей кімнати.
– О!
Елеонора Іванівна обернулась. Скривила губи:
– Ти чого не вітаєшся?
Я почервонів:
– Зд-драстуй…те, тато! – Що? Ха-ха-ха! – зареготав він.
– Що за дурні жарти? – побіліла вона.
Звідки мені було знати, що то не тато. Я думав, раз він її цілує…
– Іди роби уроки! – з притиском сказала вона.
Я неохоче потеліпався у Вітасикову кімнату. Мені так цікаво було, що це за "актор", що "треба негайно…"
Я нещільно причинив двері і затамував подих, нашорошивши вуха.
Я чув, як вони піднімалися сходами нагору.
– Жах! Який жах! – говорила вона зовсім не знайомим нещасним голосом.
– Скажеш йому по телефону, що одержала телеграму… щось трапилося… у… з кимось із родичів… Але не говори конкретно, щоб на роботі не знали, куди він точно їде…
– Але як же це?… Це ж…
– Так сказали… Негайно. На понеділок.
Більше я не почув нічого – вони піднялися і зайшли до спальні.
Щось трапилося. І щось серйозне. Який у неї був голос! Наче говорила зовсім інша людина. З одного боку все це дуже цікаво. А з другого – як мені себе поводити? Як я мушу реагувати на всі сімейні драми? Як реагує на все це Вітасик Граціанський?
Вони вже спускалися сходами вниз.
– Може, ти його почекаєш? – благально говорила вона. – Він зараз буде. Це ж недалеко. І він на машині.
– Ні-ні. У мене жодної вільної секунди. Мені ще самому треба… ти ж розумієш! Та й все одно більше того, що я сказав тобі, я йому не скажу.
– Який жах! Боже, який жах!
– Не розкисай. Ти ж розумна жінка!
У передпокої клацнули двері. Він пішов. Я напружився. Що ж вона скаже мені? І чи взагалі говоритиме? А мені що робити? Удавати, що я нічого-нічого не чув? Чи спитати все-таки? Не міг же Вітасик ніяк не реагувати на цей прихід?… А я ж навіть не знаю, як того "актора" звуть. А Вітасик напевне знає, раз вона сказала, щоб він привітався.
– Що ж робити?
Хоч я й чекав, що вона зайде, але здригнувся, коли вона розчинила двері. – Вітасику! – лагідно сказала вона. – Зараз прийде тато, і, мабуть, ми поїдемо в село до бабусі.
– Чого? – це питання було цілком правомірним.
– Ну, ми все одно збиралися… А тут іще справа одна є…
– Яка? – теж цілком законне питання.
– Ну, не будь таким цікавим. Це наші дорослі справи… Візьми собі в дорогу, що ти там хочеш… Плеєр, звичайно… І підручники, щоб уроки робити на понеділок. Давай, Вітасику, швиденько. Бо тато зараз прийде, і ми одразу поїдемо.
"Вітасику"! Ти диви! Тільки що кричала, гримала, аж шибки дзвеніли, і раптом – "Вітасику". Хоч до рани прикладай!
– Ну, я піду переодягнусь…
Дивна все-таки жінка! У шкарпетках ходити не дозволяє, а плеєр, який коштує в тисячу разів дорожче, будь ласка, бери. Хоч у школу, хоч куди…
Ні, моя мама краще до мене ста…
І раптом я завмер.
Ой! А як же моя мама? І тато?… Це ж вони поприходять увечері з роботи, а мене нема. І увечері не буде, і вночі, і завтра… Бо зараз же прийде Борис Борисович, і ми поїдемо кудись у село. Треба негайно якось сповістити, подзвонити абощо. Вони ж бозна-що можуть подумати, вони ж збожеволіють від хвилювання. Як я, легковажний йолоп, не подумав про це раніше? Але ж я не знав, що доведеться їхати в село.
З квартири подзвонити, мабуть, не вийде. Елеонора почує, при ній розмова з мамою не склеїться аж ніяк.
Треба негайно, поки не прийшов Борис Борисович, вискочити на вулицю і подзвонити з автомата.
Я кинувся у передпокій і хапливо почав натягати кросівки. Та не встиг.
Замок клацнув, і двері розчинилися.
Високий чорнявий чоловік вийняв ключ із замка і зайшов у квартиру.
– А ти куди? Здоров! – він нахилився і поцілував мене в щоку. – Що тут у вас сталося? Яка телеграма? Від кого?
Я мовчки знизав плечима.
– Ти що – не в курсі? – здивувався він. Я, знову-таки мовчки, хитнув головою.
Згори вже спускалася Елеонора Іванівна у вельветовому костюмі, у береті, з плащем і великою картатою сумкою в руках. – Ніякої телеграми. Просто я по телефону не могла… Був Льоня. Мій… Здоровега… – вона підійшла до Бориса Борисовича впритул і прошепотіла йому щось на вухо.
– Що? Коли? – у Бориса Борисовича закам'яніло обличчя.
– Сьогодні вранці… – вона знову щось зашепотіла. Я дошнурував кросівки і попрямував до дверей.
– Ви собі говоріть, а я зараз! Я за дві хвилини буду.
– Куди? – вона кинулася, як тигриця, і схопила мене за руку. – Ні в якому разі! Ти що?! Ми ж зараз їдемо!
– Я… я тільки на вулицю і назад… на одну хвилину!
– Ні! Ти нікуди не підеш! – у голосі її дзвенів невблаганний метал.
– Норо!.. – Борис Борисович непевно глянув на неї. – А може, я сам з'їжджу?
– Ні! Ні-ні! Самого я тебе не пущу. Ми повинні бути разом.
– Ну, дивись… Треба було б мамі щось…
– Я взяла. Нову хустину шерстяну. Якраз на тому тижні купила. Каструльку для молока дуже гарненьку. І коробку цукерок. Мама любить солодке.
– Спасибі. Ну, присядьмо перед дорогою… – Борис Борисович, за ним Елеонора Іванівна, а за нею і я зайшли до кімнати, присіли рядочком на диван, помовчали кілька секунд, і тоді Борис Борисович підхопився:
– Ну, поїхали!
– Треба здати квартиру, – сказала Елеонора Іванівна, позачиняла щільно вікна, щось там за дверима увімкнула і піднялася нагору. Було чути, як вона дзвонить по телефону і щось говорить.
Я зрозумів, що то вона здає квартиру "на охорону". У наших родичів теж квартира на сигналізації.
Ех, я б уже встиг подзвонити мамі!
Ну нічого, я подзвоню, обов'язково подзвоню, хоч із дороги, хоч із того села, куди ми їдемо. Слава Богу, з телефонами тепер проблем немає.
І от ми вже сідаємо у дворі в машину. "Тато" за кермом, "мама" попереду, поряд із ним, я – на задньому сидінні.