Почувши знайоме прізвище Дармовис, капітан насторожився, але вирішив Сашуні цього не показувати.
– Сподіваюсь, Ультразвук – це не прізвище Борине? – усміхнувся Степан Іванович.
– Авжеж. Прізвисько. Він дуже тихо говорить. Іноді й почути важко. Тому він схиляється до клієнта. І так звик до цього, що став схожий на знак питання. А справжнього його прізвища я, чесно кажучи, і не знаю. – Ну, це встановити не так важко. Та й не думаю, щоб було потрібно. Безпосереднього стосунку до справи він, по-моєму, не має.
Та хоч і сказав так капітан Горбатюк, але то не було цілковитою правдою.
"Якщо Боря й Вітя вмовляли продати їм цифровик, то чому Льосик і Деголль не запропонували апаратуру їм, а понесли у ломбард, явно ризикуючи? – думав капітан. – Звичайно, у житті бувають найнесподіваніші збіги, але те, що Дармовис фігурує у двох абсолютно не пов'язаних між собою кримінальних справах, змушує замислитися…" Несподівано пригадався вислів: "Коли двоє кажуть, що ти п'яний, іди і лягай спати".
І враз виникла думка: "А чого я вважаю, що ці дві справи абсолютно не пов'язані між собою? А коли припустити, що пов'язані? Яким чином? Поки що не ясно… Але… Треба зустрітися й поговорити з Борею Ультразвуком. Офіціанти великих ресторанів знають те, чого не знає жодна міськдовідка".
Капітан Горбатюк вирушив до ресторану "Центральний". "Заодно й пообідаю", – вирішив він. Дружини не було вдома, поїхала в село до батьків.
Проте Боря сьогодні не працював. Його зміна була вчора. Офіціанти працюють через день. "Мабуть, на дачі", – подумав Горбатюк. – Погода чудова. Напевне ж не сидить у місті".
Але поїхати того дня у Троянду капітанові не вдалося.
Перешкодили зовсім не передбачені обставини.
Розділ VIII
Нічний політ
Майже дві години ходили хлопці по Троянді, сподіваючись знайти Нолика. Зазирали буквально у кожен садок. Шурик навіть знахабнів і почав зазирати у вікна. Але – жодних результатів. Нолика не було ніде. Видно, він таки тут не жив.
Почало сутеніти.
Женя й Вітасик заквапилися. Ще трохи – і вони б запізнилися на електричку. А наступна аж пізно ввечері.
– Приїздіть завтра, ще пошукаємо, – сказав на прощання Шурик. – Та ні, завтра не вийде. Завтра тато з дідом приїдуть, будемо картоплю сапати, – сказав Женя.
– Ну, а я ще пошукаю, – сказав Шурик. – Якщо знайду, сам до вас приїду.
Так і домовились.
Коли хлопці приїхали у Завалійки, на небі вже засвітилися зорі.
– Слухай, а ходімо зараз до каплиці, – сказав раптом Женя. – Оту мене чогось передчуття, що ми його зараз там побачимо.
– Ти знаєш, ти просто вихопив у мене з рота ці слова! – вражено мовив Вітасик. – Я якраз хотів тобі сказати… У мене чогось саме в цю мить виникла певність, що він зараз там. Навіть не знаю чому…
– Ходімо!
Дивно, але страху не відчували. Хоча йти на кладовище увечері не зовсім приємно. Та ще й знаючи, що там у каплиці починається похмуре підземелля, де хтось ходить.
Хлопців наче тягла туди якась таємнича сила.
От вони вже на кладовищі. Йдуть серед старих могил. Дедалі ближче до каплиці…
І раптом…
– А я вас чекаю, – голос Нолика пролунав так несподівано, що Женя й Вітасик аж здригнулися, спинившися враз.
Він стояв під кущем і усміхався. Хоч було темно, вони добре бачили його обличчя, і окуляри, що віддзеркалювали зорі, і сріблястий костюм, що наче світився в темряві.
– Я знав, що ви прийдете… Від вас мені, мабуть, не сховатися… – Нолик хотів іще щось сказати, але враз повернув голову, прислухаючись, і швидко промовив: – Не кажіть про мене нічого. Завтра побачимося!
І…
Те, що сталося наступної миті, було наче епізод із фантастичного фільму. Нолик різко нахилився, потім виструнчився і раптом стрибнув угору і зник. Хлопці тільки бачили, як він промайнув над каплицею і пропав у гущі дерев.
І майже одразу спалахнуло світло електричного ліхтаря й почувся густий чоловічий голос:
– А ви що тут робите?
Це був дільничний міліціонер, сержант Бодня, якого хлопці добре знали по торішніх пригодах у підземеллі. Міліціонер теж їх упізнав:– А-а, старі знайомі! – сказав він, підходячи. – То що ж це ви знову тут вештаєтеся?… Сказано ж було – не можна! Порушуєте! От любите ви всі порушувати! А потім, як припече, як непереливки, – біжите: "Поможіть! Рятуйте! Виручайте!" Був би порядок, не порушували б – не треба було б і до міліції звертатися. А так день і ніч тільки й знаєш – виручаєш…
Сержант Бодня любив поговорити.
Але Женя й Вітасик, вражені фантастичним зникненням Нолика, погано слухали дільничного міліціонера.
– Ходімте-ходімте! Я вас до баби Секлети проведу, – підштовхнув він хлопців під спини. – Нічого вам пригод шукати поночі на кладовищі. Такі пригоди іноді погано закінчуються. А я потім відповідай.
Хлопці змушені були підкоритися. Про Нолика міліціонер нічого не питав, – видно, так його й не побачив.
– Замкніть їх, бабо, і не випускайте. А то внадилися на кладовище, біди шукають. Здаю їх під вашу відповідальність, – суворо наказав Бодня бабі Секлеті.
Але то було зайве. Хлопці й самі не збиралися повертатися на кладовище. Нолик же сказав: "Побачимося завтра!" Вони довго не спали, стиха перешіптуючись.
– Оце стрибонув, так стрибонув!
– Мабуть, таки спортсмен, чемпіон якийсь.
– По-моєму, вище за Сергія Бубку стрибнув.
– І як це він знав, що ми прийдемо?
– "Від вас мені не сховатися…" Що це значить?
– Завтра дізнаємося.
– А де побачимося – так і не сказав.
– Мабуть, там же, на кладовищі.
– А чому він утік від міліціонера?
– Мабуть, ховається.
– Ти гадаєш, він злочинець?
– Хто його зна.
– А чого він навіть уночі в темних окулярах?
– Ага. Це дивно.
– Все дивно, не тільки це…
…Баба Секлета теж не спала. Шепотіла молитви. Чогось їй було тривожно на серці…
Розділ IX
Несподіваний телефонний дзвінок
Пообідавши в ресторані "Центральний", капітан Горбатюк перед поїздкою у Троянду (він усе-таки вирішив обов'язково побачитися сьогодні з Борею!) забіг на хвилинку до райвідділу попередити, що сьогодні, мабуть, уже не буде, і взяти диктофон (останнім часом, ведучи слідство, він записував усі свої розмови у справах).
Ще не відчинивши дверей свого кабінету, він почув телефонний дзвінок, який деренчав настійливо і, мабуть, давно. Капітан зайшов до кабінету і зняв трубку: