— Я щаслива.
Отже, бабусі не було чого сподіватись, що Ерендіра втече, аби з'єднатися з нею, але вона все-таки не знімала своєї настирливої облоги і не могла дійти ніякого рішення аж до неділі на Трійцю. В цей час місіонери прочісували пустелю, виловлюючи вагітних незаміжніх жінок з метою одружити їх. Місіонери діставались до найвіддаленіших куточків на старезній вантажівці, яка везла чотирьох добре озброєних військових і ящик із залежалим крамом. Найважче в цьому полюванні було переконати жінок, які захищалися від Божественної милості, у тому, що чоловіки, які більшість часу вилежувались у гамаках, мають право вимагати від законних дружин важчої праці, ніж від коханок. Треба було умовляти жінок, обдурювати їх, звертатися до них із словом Божим на страшній суміші їхніх рідних мов, щоб донести до них це слово, але найпереконливішими виявлялися які-небудь блискучі сережки. Після згоди жінок чоловіків просто витягали за допомогою стусанів із гамаків і везли, зв'язаних, у вантажівці, щоб одружити силою.
Кілька днів стара бачила, як до монастиря їхали вантажівки з вагітними індіанками, і тільки у святу неділю Трійці їй пощастило, бо здогадалась, як собі зарадити. Того дня задзвонили дзвони, і вона побачила веселу обірвану юрбу, яка прямувала на свято, серед них ішли вагітні жінки у фаті та весільному вбранні і вели попід руки своїх випадкових чоловіків на колективне весілля.
В останньому ряду йшов зовсім молодий хлопець, підстрижений за індіанським звичаєм, удягнений у лахміття; він ніс у руці великодню свічку, перев'язану шовковим бантиком. Стара покликала його.
— Скажи мені, сину, — запитала вона улесливо, — що ти тут робитимеш?
— Святі отці покликали мене на перше причастя, — відповів він.
— Скільки тобі заплатили?
— П'ять песо.
Стара витягла з кишені купу грошей, на які хлопець здивовано подивився.
— Я дам тобі двадцять, — сказала вона, — але не на перше причастя, а щоб ти одружився.
— А з ким?
— З моєю онукою.
Отак Ерендіра, вдягнена у послушницький одяг та мереживну хустину, яку їй подарували послушниці, одружилася у дворі монастиря. Вона навіть не знала, як звуть чоловіка, якого купила їй бабуся. З якоюсь неясною надією вона витримала стояння на колінах у селітровому розчині, огидний сморід поту двохсот вагітних наречених, напучення з послання святого Павла, прочитане латиною, що падало, мов молот, у нерухоме від спеки повітря. Місіонери не знайшли приводу, щоб перешкодити несподіваному весіллю Ерендіри, але обіцяли дівчині зробити все можливе, щоб затримати її в монастирі. Однак по закінченні церемонії у присутності ігумена, військового алькальда, що стріляв у хмару, новоспеченого чоловіка та байдужої зовні бабусі Ерендіра знову опинилася під владою чарів, які володіли нею з дня народження. Коли дівчину запитали, в чому полягає її справді щире та остаточне рішення, вона не вагалася ні хвилини.
— Я хочу піти звідси, — сказала вона. І пояснила, вказуючи на чоловіка: — Але не з ним, а з бабусею.
*
Улісс витратив цілий день, намагаючись вкрасти помаранчу з батькової плантації, але батько не зводив з нього очей, підстригаючи хворі дерева, та й мати стежила за ним із будинку. Отже, він відмовився від свого наміру, принаймні на цей день, і в дуже поганому настрої допомагав батькові, поки вони не закінчили підстригати останні помаранчі.
Поруч з великою плантацією, де панували спокій і таємничість, стояв дерев'яний будинок під черепичною покрівлею; мідні кільця підтримували віконниці, а на великій терасі, збудованій на палях, стояло багато рослин з яскравими квітами. Мати Улісса сиділа, на терасі у віденському кріслі-качалці і прикладала до скроней задимлені листки якихось рослин, щоб угамувати головний біль. Проте її гострий погляд стежив за всіма рухами сина і скидався на невидиме проміння, що діставало Улісса у найвіддаленіших куточках плантації. Мати була дуже гарною індіанкою, набагато молодшою за свого чоловіка, і не тільки носила вбрання племені, а й дуже добре зналася на багатьох стародавніх таємницях свого народу.
Коли Улісс з інструментами повернувся до будинку, мати попросила його подати їй краплі, які стояли на маленькому столику. Тільки-но він доторкнувся до пляшечки та склянки, вони змінили колір. Потім він, пустуючи, доторкнувся до скляного келиха, що стояв на столі разом із іншим посудом, і той теж змінив колір та зробився синій. П'ючи ліки, мати дивилася на сина і, пересвідчившись у тому, що вона не марить, запитала індіанською мовою:
— Відколи це сталося з тобою?
— Як повернулися з пустелі, — відповів Улісс тією самою мовою. — Це так тільки із скляними речами.
Щоб продемонструвати це, він торкнувся одну за одною кількох склянок, що стояли на столі, і всі вони забарвилися різними кольорами.
— Таке буває тільки від кохання, — сказала мати. — Хто вона?
Улісс не відповів. Батько, який не знав індіанської мови, проходив у цей момент через терасу, несучи помаранчі.
— Про що ви? — запитав він Улісса голландською мовою.
— Ні про що, — відповів Улісс.
Мати Улісса не розуміла голландської мови і, коли чоловік зайшов до будинку, запитала сина своєю мовою;
— Що він тобі сказав?
— Нічого, — відповів Улісс.
Він подивився у вікно і побачив, як батько зайшов до контори, щоб заховати помаранчі в спеціальну скриню з секретним замком, який відкривався тільки за спеціально комбінованими цифрами. Поки він спостерігав батька, мати спостерігала його.
— Ти давно не їв хліба, — зауважила вона.
— Щось не хочеться.
Обличчя матері набуло надзвичайно жвавого виразу. "Неправда, — сказала вона, — це тому, що ти захворів від кохання, а закохані не їдять хліба". Він подивився в її очі і побачив у них уже не прохання, а загрозу.
— Краще буде, якщо ти скажеш мені, хто вона, інакше я силою обмию тебе очисною водою.
У конторі голландець відчинив скриню, поклав усередину помаранчі і знову зачинив. Тоді Улісс відірвав погляд від вікна і нетерпляче відповів матері:
— Я вже говорив тобі, що зі мною нічого не сталося. Якщо не віриш, запитай батька.
Голландець з'явився у дверях контори, запалив свою люльку мореплавця, тримаючи під пахвою заяложену Біблію. Дружина запитала його іспанською мовою: