— Мюфке казав, що ви в якійсь справі до мене,— вже роздратовання забриніло в співаччинім голосі.— То кажіть...
— Да, справа в мене...— захапався Іван Семенович.— Тобто не справа, ні... А так... Я старий ваш знайомий... Навіть не знайомий... бо ви й не знали мене ніколи... А я вас знав. Давно колись знав... Ще в юнацтві. Ще на Таланськім заводі... А от побачив тепер — і насунули спомини... І пригадав. Може, й не пізнав би, та як побачив ваші ноги...
— Що? — зарипіла стільцем співачка, а покоївка її, не стримавшись, чмихнула.
— Ноги ваші...— ковтнув густу слину Іван Семенович.— На першій гастролі... Як танцювали, закотився вам поділ сукні...
— Та що ви говорите... товаришу! — вийшла, схвильована, з-за занавіски Завадська, в квітчасту велику хустку кутаючись.— Що? Вже починаємо? — обернулась вона на рип дверей.
— Починаємо, починаємо!..— прохарчала чиясь спітніла голова, зараз же за дверима зникаючи.
— Так от, товаришу, треба мені йти співати...
Вона повагалася трохи й, посміхнувшись чомусь, додала:
— А вам дуже хотілось би ще зі мною... поговорити? Засміялася весело й щиро.
— Хотілось би...— ступив до дверей Іван Семенович.
— Ну так ми зробимо так...— подумала вона.— В антракті у вас однаково нічого не вийде, то ви краще чекайте мене після вистави коло акторського під'їзду... Гаразд?
— Гаразд...— уже по той бік дверей, коло Мюфке, відповів Іван Семенович.
— Що? — підскочив той, не то здивовано, не то натякливо кліпаючи.
— Нічого! — відрубав Іван Семенович і, важко дихаючи, пішов уперед,— не до залі, а в роздягальню: одягся й, не поспішаючи, пішов з театра.
Майдан перед театром і широкі вулиці, що радіусами від нього розходилися, вже збезлюдніли. Залиті синявим електричним світлом, видались вони Іванові Семеновичу простолінійнішими, як звичайно, й чіткішими; здавалося — гострим олівцем обведено суворі контури будинків, кожну риску на них, густі покладено тіні в западинах і під ворітьми...
Одноманітна перспектива вулиць манила вперед — скільки не йди, так само височітимуть по боках рівні стіни мовчазних будинків, поодинокі перехожі не збиватимуть спокійної задуми... А головне — не повернешся більше до цього галасливого, душного фойє, не бачитимеш цю високу, в хустці квітчастій жінку...
Іван Семенович кружляв під театром, злий на самого себе, єдине бажання — зараз же додому втікати — в собі тамуючи.
Ні, хоч би там що, а треба лишатися до кінця; мусить він до кінця витерпіти це безглуздя... просто для того, щоб хоч трошки коли не виправити, то принаймні загладити свою ідіотську поведінку! Звичайно, ідіотську! Инакше її й не можна назвати..; Вдертись до незнайомої жінки — невідомо навіть за яким чортом! — і такого дурня удати...
Густо, аж долоні йому пітніли, червоніючи, пригадував Іван Семенович безглузду сцену в прибиральні Завадської, так, як і там, почуваючи, що пересихає йому в горлянці, лоскоче неприємно...
Зайшов до близької пивниці й, слухаючи польок і вальсів, пив пляшку за пляшкою. І що більше пив, то все спокійніше йому ставало. Бо й справді, чи ж варто так через все це хвилюватися? Ну, вийшло це, звичайно, негарно трохи — а більше смішно! Але ж все це можна полагодити і ліквідувати. Він їй усе пояснить, просто й щиро, і вона — розумна й чула — все зрозуміє й вибачить... Посміється трохи, це так... А сміється вона, певне, дуже приємно... Соковито.
І все намагався пригадати, чи сміялась вона тоді на гойдалці...
Коли вийшов з пивниці, в театрі вже гасили світло; одне по одному, востаннє моргнувши, темніли вікна й широкі двері фойє. "Спізнився",— подумав Іван Семенович, скоріш зрадівши, ніж жалкуючи, й зараз же почув грудний переливний сміх Завадської. Йшла від театру, стараючись на руку незграбного, мов ведмідь, чоловіка.
"Я десь бачив його",— хотів пригадати Іван Семенович, і, важко ступаючи, пішов їм назустріч.
— Товариш Орловець? — непевно запитала Завадська й зараз же обернулась до свого сопутника.— Ну, Скорик, твоя місія скінчена... Іди спати.
— Ой Ірино, Ірино! — насваривсь пальцем старий антрепренер і, голосно чмокнувши її в руку, заколивався геть.
— Ну... товаришу Орловець...— посміхнулась Завадська.— Ще раз здрастуйте...
— Так ви не гніваєтесь на мене? — скрикнув Іван Семенович і попросив тихше:— Не треба... Я ж не хотів вас образити... Та й не дурень я, ні...
— Я знаю,— заспокоїла його жінка, пояснивши по пав-зі:— Я розпитала про вас Мюфке...
Пройшли трохи мовчки, тоді сказала вона:
— Ви проведіть мене додому... Я недалечко живу, на Німецькій. А по дорозі й розкажете мені за наше колишнє знайомство... Де це було? Коли? І про ноги...— блиснула вона на нього насмішкуватим поглядом. І засміялася тихо.
— Да, я розповім,— погодивсь Іван Семенович, почуваючи, як дрібний холодок побіг йому спиною від того сміху.— А про ноги... Це я не зумів висловитись... От...
І, не поспішаючи, задумливо, мов самому собі, оповідав їй за юнацтво своє, за Таланський завод і — вже хвилюючись трохи — про день той, як гойдав її, в синє небо підносячи.
Слухала мовчки, ииколи скоса на нього поглядаючи, а коли скінчив, уронила задумано:
— От бачите — які ми... знайомі... Давні знайомі. І не розпитувала більше.
Коло маленького двоповерхового будиночку спинившись, прощалася:
— Тут я живу,— сказала.—На другому поверсі, помешкання чотирі... Це я для того кажу,— додала,— щоб ви прийшли до мене колись... Поговоримо ще... Гаразд?
— Принду,— хитнув головою Іван Семенович і довго — коли вже важкі вхідні двері за нею рипнули — стояв, не розуміючи зовем, як могло статись, що припав він сухими, вустами до запашної рукавички на вузькій теплій руці...
IV
Доповідаючи, Писаренко чомусь гугнявив, раз у раз підвищуючи голос на початку фрази й кінчаючи її майже пошепки; здавалось, хилить його у сон — покладе, отак шепчучи, голову свою на катедру і вже не вигукне більше, і тоді не треба буде Іванові Семеновичу злякано розплющувати очі, а можна, відкинувшись до стіни, сидіти собі спокійно, прислухаючись, як гуркочуть инколи трамваї за вікнами, а головне — зовсім не думаючи... Адже він і прийшов сюди, тікаючи від думок, нескінченних і невиразних, що от уже кільки день не хвилюють і не дратують, а якось знесилюють його, наливаючи голову важкою втомою... Власне, не втомою, ні... якоюсь чудною тишею, коли так виразно чути, як б'ється жилка на скроні...