І любив же Аристарх Аристархович Підопригора свого сина!
— Єсть ти,— було, каже йому,— син мій і нащадок — Аристарх Третій. Нічого для тебе не пошкодую!
І справді не шкодував. Чого б не заманулося Аристархові Третьому — те й єсть. Ну, хлопець і вередував. І те йому не так, і це не вгодно. І панькались усі з ним, вибачайте, як з дурнем. А воно ледаще-ледаще було! "Не можу,— каже,— в школі вчитися, мігрень мені!" — "Ну, вчись вдома",— каже батько. І зараз же вчителів йому. Та тільки і той поганий, і той никуди, аж доки приїхав один — молодий такий, вусики чорненькі і ясні ґудзики. Студент.
Вчаться ото вони, а я їм о 12-ій годині снідати подаю. Ну, подаси та й слухаєш, як вони там і про те, й про це... А найбільше мені про географію сподобалось... А на пекарні кухар аж сатаніє, дозвольте сказати. "Де тебе лиха година носить! Цілу годину швендяєш!" Мовчу, було, а сам усе думаю про ті закордонні країни з географії... Як там — чи так, як і в нас?
Та й насміливсь одного вечора. Дивлюся, гуляє студент, садком походжає... Волосся йому на лоба звисає, і в обличчі замисленість... Підступив я тихенько та — кхм... кхм...
А він:
— Чого тобі, хлопче?
— Я,— кажу,— про географію...
Подивився він на мене — і вірте чи ні — огонь з очей. А далі посміхнувся та бере мене за руку, садовить на ослона біля кам'яної богині і сам поруч сідає... І такий голос у нього душевний — ось і скільки років минуло — так і бринить він мені!
— Давно я,— каже,— придивляюсь до тебе і бачу, що тобі наука спати не дає...
І як почав, як почав... Багато чого я не зрозумів, а дещо й збагнув-таки. Що ось, мовляв, наука — це все і, дозвольте сказати, сила. І що через неї люди стають. А тільки що бідному до неї не доступитись і — що єсть це несправедливість. Коли це вже вечір і чую — гукає мене кухар і лається. Схопився я, а таки не втерпів.
— А по инших країнах,— кажу,— як? Ну от Пекін, Нанкін і Кантон?
— Там,— каже,— краще, звичайно, бо культурність, але однаково: котрі бідні — то тим хоч плач!
Часто після цього навчав він мене, і про все, про все, громадяни мої дорогі, говорили ми з ним. А більше, дозвольте сказати, про несправедливість.
— От,— каже, було,— навчаю я йолопа й ідіота. А тому, що гроші... А ти бідний і як сирота лишився, то, може, в тобі талант гине.. Але чекай,— каже,— скоро вже...
І піде, і піде такого вже, що я й не доберу... Про час розплати якоїсь усе говорив і що недалечко.
І такий мені сум через усе це став, що й не сказати! То все науку пізнати кортіло і щоб не кухарювати, а то вже просто заздрість... І навіть, дозвольте сказати, лютість.
"Оттакі,— думаю,— люди! Ну, чим я гірший від инших? І може, талант гине... А туди ж — благодітелі називаються!" І наче новими очима став я дивитися на життя своє на пекарні і на Аристарха Аристарховича, поміщика Підопригору. А що вже синок його — так став він для мене просто як ворог і василіск. Побачу коли — то аж тіла тремтіння...
Спати я перестав і зблід. І сталося тут, громадяни мої дорогі, таке, що його, дозвольте сказати, і в творах не вичитаєш... Злочин і ніби душогубство! Як я дійшов до цього, звідки мені таке спало на думку *— не знаю, а тільки був факт замаху на життя особи Аристарха Третього.
Велів мені кухар зготувати для Аристарха Третього котлети курячі. Роблю я, а сам очей від стіни не одірву! Що поверну голову, а погляд знову туди... Що за гіпнотизм такий! Підходжу я до стіни і бачу — стирчить на стіні цвяшок... Цвях звичайний. І була тут хвилина як у сні... Витягаю я той цвяшок — і в котлету! Далі в сухарики її, підсмажив — несу. Подаю я котлету синові магната і ніби благодітеля, а сам аж білий...
— Чого це ти, паламарча,— питається він,— блідий такий?
А я тільки слину ковтнув — та за двері. Вибіг надвір — ні жив, ні мертв: чекаю. Як не зніметься галас у палаці, як не забігають! Коней сідлають! По лікаря їдуть!
— Що таке? — питаю, ніби й не я.
— Панич,— кажуть,— котлетку вживав і цвяхом отруївся. Так, що й зуба зламав.
Ну, другого дня вишмагано мене й бито. І може, й вигнали б мене, та сталася тут по телеграфу якась родинна подія в столиці, й Аристарх Аристархович виїхав тієї самої ночи з маєтку свого разом із сином. Поїхав і студент.
І став я знову один і на пекарні. Та вже, замість дитячої безневинності в серці, був я незадоволений з долі своєї і ніби розгублений. І всюди з того часу, громадяни мої дорогі, бачив я, дозвольте сказати, несправедливість фактів і що ось бідні й багаті.
— Брешеш ти все! — сказав Куниця, але не сердито, а якось сумно: заколисував його солоденький тенорок Сичова.
— Брешу? — здивувався той тонко і враз хитрим смішком розлився.— А це вже ви, громадянине мій, розбирайте, де правда, а де брехня, а моя справа маленька — розповісти вам історію свою...
Коли сміявся, збігались йому круг очей тонкі зморшки веселі, бліді щічки тіпались дрібно; коли б не борідка — підлітка-пустуна нагадував би. Але ж очі світились спокійно й уважно, і не сміх, а насмішку читав у них Іван Семенович.
— Брешу...— не так запитав, як ствердив Сичов і, на гостру гру світла в стопочці роздивляючись, пояснив: — Правда здебільшого на брехню скидається... Правді, громадяни мої дорогі, й вірити важко...
Випив, смакуючи, і, посміхаючись лагідно, далі провадив:
— Так от, як поїхав Аристарх Аристархович, поміщик Підопригора, з сином своїм до столиці, то вже більше й не приїздили вони ніколи в свій маєток. Старий навіть помер, а молодий і нині невідомо де... Ну, революція, звичайно, і може, черевики комусь ваксує...
А управитель лишився в маєтку, Сава Петрович Сметан-кін. Гордий був чоловік і на німкені жонатий; та тільки німкеня померла, а була дочка Олімпіяда. І, дозвольте сказати, був цей Сметанкін цербер страшний і гаспид... Гнітив народ і соки висмоктував. Звичайно, одне, що для пана свого старався, а друге — й собі в Миргороді будинок під залізом купив. І дуже лютували супроти нього і навіть підпалювали.
Але все це з мене, як вода, бо був я весь час тоді дуже якийсь замислений. Та й що єсть усе, громадяни ви мої дорогі, проти нещастя своєї особи! А був я, як бачили ви, дуже нещасливий і навіть розумів це і-що єсть це через бідність. Так що й не тішило мене ніщо, хоч і роботи поменшало...