XVII
Немов спинилось життя Івана Семеновича. То все вперед і вперед ішло, чи ширшало, чи вужчало, але розгорталось, мінялося; останній час навіть томило калейдоскопічністю змін, силою нового й несподіваного, а то враз немов усе вичерпалось: день по дню минає — усі, як один... Немов замкнене якесь коло.
Цю думку подав йому раз Звірятин.
Зустрічаючись з Іваном Семеновичем у Завадської, він тепер нічим не виділяє його з-поміж инших — жодного натяку, жодної усмішки, хіба що пройме гострим поглядом, як почує співаччине "Орлику"... На заводі теж сухий і коректний — ані зайвого слова, ані зайвого погляду; такий, як і раніше був, погордливий спец, "англієць"... Це з того часу, як виїхав Сквирський, добре це пам'ятає Іван Семенович; але ж чому — зрозуміти не міг, аж доки вияснилось це в коротенькій і випадковій розмові одного вечора, як вийшли вони разом з опери, де після довгої перерви з великим успіхом виступала Завадська.
Зійшлися вони — випадково — коло останнього візника, і, щоб не їхати вдвох, кожен вирішив іти пішки; так і сталося, що пішли вони поруч.
— Дивна актриса! — з квартал помовчавши, мов сам до себе, проговорив Звірятин.— А все ж не скажу, щб в ній краще — актриса чи жінка... Власне, для мене вони зливаються, одна одну доповнює... Чи не говорить вам це дещо про саму природу мистецтва?
Іван Семенович промимрив щось невиразне. Він не прислухався до слів Звірятина, занепокоєний тим, що, може, аж до заводу доведеться йти разом...
Це помітив Звірятин.
— О, бачу, що на вас все це справило ще більше вра-жіння! — зиркнув він на свого сопутника.— А цікаво, що вас в ній захоплює? Певне, актриса? — запитав невинно й, відповіли не почувши, мов пригадав:
— А я й досі вам не подякував! Все забуваю...
— Мені? За що? — здивувався Іван Семенович.
— Ну, як же! За ту послугу, що ви зробили мені... Іван Семенович дивився на нього, не розуміючи.
— Ах ви ж актор! Якого наївного удає! — розсердився злегка Звірятин.— І неабияку послугу, а величезну. Це ж ви подбали усунути з нашої дороги Сквирського... Кажу з нашої — бо ми з вами, дозвольте одвертим бути, по одному сліду женемо. На одну дичинку полюємо...
І, помітивши заперечливий відрух Івана Семеновича, заспішив:
— О, я розумію, звичайно, що ви не про мене дбали, вельмишановний! А все ж, хоч і проти волі своєї, а й мені допомогли дуже... Без Сквирського нас,— претендентів, так би мовити,— тільки двоє лишилося — ви та я, а це куди легше й простіше!
Гаряча хвиля облила шкіру Івана Семеновича. Він розстебнув бекешу і, як холодну воду, пив морозне повітря й не міг напитися: все ще душило його бажання вдарити — який це був би гучний, соковитий ляпас! — в опасисте, насмішкувате обличчя Звірятина... Так його, Івана Семеновича Орловця, зневажити! Таке про нього подумати! Як він насмів? "Як вам не сором?" — мало не вигукнув він, та згадав свою останню візиту до Сквирського і стримавсь, уражений: адже й справді був він близько до того, що прикидає йому Звірятин...
А той розводивсь, проминаючи ще одного візника на розі:
— Да, задача — два і одна — розв'язується простіше: один з двох, коли не обидва, звичайно. Отже, без Сквирського шанси мої значно збільшуються, як же не дякувати вам, вельмишановний? Особливо взявши на увагу, що й взагалі я маю кращі проти вас дані... А? Хоч і ви, треба сказати одверто, сурйо-озний,— проволік він, покрутивши головою.— Да... Ця історія з Сквирським...Надзвичайний хід, вельмишановний,— шах королеві! Я, признатись, і за себе якийсь час непокоївсь... Навіть валізочку готував! — розсміявся щасливо.
"Так от чому не чіпав він мене,— боявся..." — криво посміхнувся Іван Семенович.
— Посміхаєтесь? — по-своєму зрозумів це Звірятин.— Думаєте — попався, Жучку, панові в ручку; розповім, мовляв, героїні, який такий цей Звірятин, як він елементарно й цинічно все розуміє... Не боюсь, вельмишановний, не розкажете! А хоч би й розказали — тільки виграю! Заінтригуєте героїню моєю персоною, самі її увагу до мене прихилите...
Іван Семенович не обізвався.
— Чи все заперечити хочете? "Помиляєшся, інженере Звірятин, аж ніяк я не змінився і все так само борюсь із собою — від спокуси тікаю!" Ну, коли думаєте отак, то дозвольте сказати вам, товаришу Орловець, стався з вами конфуз надзвичайний! Тікати ви, може, й тікаєте, але ж утекти не можете: по кругу бігаєте! Колом, вельмишановний, колом! Мов той кінь на манежі...
Це запало Іванові Семеновичу: може, тому й здається йому, що замкнено його дні в непорушне коло, що спинилось його життя?.. Бо й справді, хіба не біжить він на однім місці, навколо того самого центру, ні наближаючись, ні віддаляючися від нього? Хіба хоч на крок наблизився вія до розв'язання того складного завдання, що життя перед ним поставило? Ні, все лишилося по-старому, як було до відходу Наталки, до від'їзду Сквирського. Навіть ускладнилося ще дужче. Тепер, ближче пізнавши Завадську, він не тільки почуває, як спочатку було, а й усвідомив, які вони безкінечно ріжні. Вона чужа йому, як чужі і всі ті, що становлять її товариство; він не тільки не розуміє їх, він і не хоче їх розуміти, йому байдужісінько до всіх їх і до кожного зокрема, отже, й до неї... У всякому разі, таких людей він не любив і любити ніколи не зможе, то инший світ, яким він погорджує... А разом з тим його тягне до неї, тягне непереможно, це єдине, що перевірив він за цей час! Проти цього безсилі і його розум, і його воля. Даремно переконував він себе, що все це безглуздя,— він це знає; даремно напружував усю свою волю: не бачити її довше, як два вечори, він не міг... Йому не працюва-лося тоді, не думалося; йому бракувало її голосу, її рухів, її пахощів...
Це був потяг стихійний, що розум і воля не могли ні спинити, ані змінити; тільки й лишалося — спробувати зрозуміти його, в собі самім спостерігаючи. Але він не давався й зрозуміти! День по дню розплутував Іван Семенович цей клубок, аж доки вузлика дійшов, якого розв'язати несила... Він міг ще так-сяк пояснити собі те, що було з ним досі, але зовсім не уявляв, чого сподіватись далі, бо повставав проти того, що є. Він погоджувався тепер з Наталкою, що, певне, не задовольняла вона його чимсь як жінка, раз з'явилась у нього цікавість до инших; він знав, що тепер, коли порушено його звички, мусить оця цікавість обернутись в потребу, але ж ніяк не міг зрозуміти, як, а головне, чому ця його чоловіча потреба в жінці привела до влади над ним Завадської? Чому саме Завадська, кого, як людину, знає він мало, а все ж досить, щоб не хотіти й собі таким бути? Отже, цей потяг до неї — це нічим не прикрашений потяг до жінки; але ж чому тягне його саме до неї? Чому, проминувши безліч инших — таких же вродливих, цікавих і, зрештою, невідомих — хоче він тільки її? Як і коли встиг він зробити цей вибір, як міг він вибирати, не порівнюючи? Він розумів ту силу, що штовхала його шукати жінку, але не міг збагнути, що ж скерувало її на Завадську? Це була таємниця, коріння якої — почував це Іван Семенович — ховається в нім самім, може, десь за глибинами його волі й свідомости, але ж так далеко, що годі його шукати...