І хіба вас, як жінку, як подругу чоловіка, не тішить те, що можете ви допомогти йому в тяжку хвилину, в час, коли бореться він сам з собою, повстає супроти сліпої сили інстинкту, що загрожує йому зруйнувати його — отже, й ваше почасти — життя... Це найвища допомога жінки чоловікові!
Не карати його за зраду, а щиро допомогти йому уникнути її, раз він сам щиро її не хоче...
Замовчав, і всі мовчали, уникаючи дивитись одне на одного. А коли підвелася Наталка, звели на неї напружені погляди, чекаючи, що одним словом — яким, не знали — розв'яже міцно затягнутий вузол, але ж промовила тільки, куточки вуст підбираючи:
— Ходімо, хто хоче, чай пити.
XII
Була у Наталки звичка: завсігди говорила уривчасто, немов сердилась, на бесідника здебільшого не дивлячись. Знав це Іван Семенович і давно не звертав на це уваги, але ж тепер почала непокоїти його ця манера дружини: чув, що уникає вона говорити з ним і дивитись на нього. І через те сам не міг заговорити до неї, а коли випадково збігавсь з нею очима — косив погляд, кудись у куток або на підлогу його переводив. Почував себе в її присутності так, немов знав, що відомо їй про якусь велику його провину, а мужности не мав їй признатись — і вона карала його за це мовчанкою...
Кілька разів, почуваючи, що не можна й далі мовчати, розуміючи, що мусить він перший заговорити, повертався Іван Семенович додому рішучий і суворий — зараз же, хоч там що, переговорити з нею, покласти край цим ненормальним відносинам. За що мучать вони одне одного, справді? Власне, вона. За що мучить вона його цими запитливими бистрими поглядами? Хіба не довів він своєї глибокої довіри й щирости до неї, сам, з власної волі, у всьому признавшись? Хіба не взяв він на себе найважчий для чоловіка супроти жінки обов'язок — не критись, зрадивши, а її саму покликати на боротьбу проти можливої зради? Як же може вона карати його тепер, коли й нема за що? Та чи й не здається йому все це, адже й раніше вона завсігди говорила коротко й сухо, без жодного зайвого слова, без ласкавої нотки в голосі?
Але ж всякий раз, як піднімала назустріч вона йому очі й кидала, мов розчаровано трохи: "Ти вже повернувся?" — втрачав Іван Семенович певність і рішучість і, вдаючи, що заклопотаний він страшенно, поспішав до своєї кімнати, щільно двері за собою причиняючи. Не одну верству з кутка в куток по кімнаті проходив, і що більше думав, то все більше непевнивсь своєї правоти, все більше на Наталку досадував...
Тоді йшов до Куниці.
— Ну, що, Ваніку, як? Все ще мовчить? — щовечора запитував той товариша і, не чекаючи відповіди, кінчав звичайно: — Нда... Психологія...
— Мовчить,— відказував Іван Семенович.— Власне, мовчимо, бо і я слів до неї не маю.
А одного разу додав розгублено і безнадійно:
— Не знаю, чим закінчиться оця мовчанка.
Почув тоді, що несила йому її порушити, а Наталка не хоче: все більше уникає його, все менше вдома буває.
— Та що ж вона, зовсім кинула говорити до тебе, чи що? — несміливо запитав Куниця.
Останні дні почав помічати Іван Семенович, що уникає Куниця дивитись на нього просто і ніколи ні про що не розпитує; вислухає уважно, зітхаючи глибоко й нудно, і зразу ж постарається про щось инше заговорити.
— Ти не крути, Куниця! — спробував Іван Семенович спіймати його погляд.— Чого розпитуєш, коли нецікаво тобі! Деліка-атнічаєш!..— сказав глузливо.
Куниця посмикав собі вуса й відказав розважливо, скинувши ясний погляд:
— Дурень ти, Ваніку, от що. Такий дурень, що й ми з тобою всі подуріли. Ну, ти розміркуй, з якої б речи почав я тебе сам випитувати, в душу твою — чи куди там — вдиратися?
— Отже, й кажу — делікатнічаєш. Цирліх-манірліх показуєш...
— А, по-твоєму ж, як? — І, остаточно розсердившись, засичав: — Та зрозумій же ти, йолоп триповерховий, що не тільки я, всякий би тут не знав, на яку ступити... Бо справа яка? Ін-тим-на! — по складах вимовив він.— Хочеш — скажеш; не хочеш — ні...
— От, от! Інтимна! — погодивсь Іван Семенович.— Оце тебе й лякає. Бо в справі такій мало радити, треба радити щиро! Тобто не тільки чуже нутро роздивившись, а й своє показавши... Щоб радити мене, мусиш себе на моє місце поставити і говорити не про те, що я — на твою думку — мушу робити, а що ти сам робив би... Ну, а така щирість не під силу нам...
Немов пізнаючи, які ці слова на смак, пожував Куниця, язиком поцмокуючи.
— Туман, Ваніку. Мжичка. І додав задоволено:
— Ну й інтелігентик би з тебе вийшов! Ан-тик!
Іван Семенович промовчав — инакше відповів би зло й обурено. Не ображало, а дратувало його, що почали вони — Писаренко, а тепер і Куниця — ставитись до нього якось звисока, з якоюсь дошкульною жалістю чи негаразд прихованим презирством. "Міщанин!", "інтелігентик!" А що ж різнить його від них? Чим він завинив кінець кінцем! Хіба тим, що — супроти волі його — примусило життя переживати таке, чого не зазнали инші? Чи тим, що повстав він проти цього, почуваючи, що це непотрібне йому? А чи тим, нарешті, що, сил своїх не певний, він инших — найближчих — покликав на допомогу? А вони? Хіба спробували вони по-хорошому його зрозуміти, допомогти йому щиро?
— Інтелігентик? — перепитав він, вже одягаючись.— Не знаю, Кунице... Але ж знаю, що це не порада і не допомога. А я по них і приходив до тебе...
І, не слухаючи, що говорить уражений господар, грюкнув дверима.
Тихо було надворі й порожньо, так тихо, що голосним видався Іванові Семеновичу рип його черевиків, і ця досадна дрібничка спочатку розсердила його дуже, а далі засмутила: здався він собі чомусь затурканим-затурканим і самотнім без краю... Блукає він цими темними й тихими завулками і ніяк дорогу не напитає, і ніхто не хоче допомогти йому, кидають його напризволяще, самого як палець...
Звичайно, самого. Всі, навіть Наталка, на чию підтримку і допомогу він спокійно сподівався... Навіть вона. Бо вся її поведінка теперішня: це безкінечне гнітюче мовчання, ці гострі, спідтишка, погляди — хіба не свідчать вони про те, що має він у ній швидше ворога, ніж друга... Бо не хоче вона допомогти йому, сама штовхає його туди, до тієї...
Іван Семенович зціпив губи і, не думаючи, до рипу черевиків прислухаючись, прискорив ходу.