Недуга

Сторінка 15 з 55

Плужник Євген

— Як-то?— спинився серед кабінету Звірятин.— Ага, розумію! Ви хочете сказати, що їх ніщо не спонукатиме пристосовуватися? Тобто їх просто не тягтиме одне до одного? Так? Ну, вельмишановний, це ви далеко хватили! Це вже просто абсурд, вибачайте! Договоритись до такого, що хтось, з якоїсь особливої пролетарської природи своєї, ніколи й ніяк не може почути полового потягу до якоїсь жінки тільки через те, що вона буржуйка! Дурниці, вельмишановний, дурниці! Голос крови не зважає на класову ідеологію, да-с!

І, сівши на ріжок столу близько Івана Семеновича, провадив спокійніше:

— Ну, розгляньмо такий конкретний випадок... Але ж цілком щиро... Я — буржуй,— іронічно вклонився він,— але ж, прошу, буржуй, так би мовити, лояльний, ви — пролетар. Різні ідеології, ідеали, etc, etc... Але ж це не заважає

З* 67

.нам обом хотіти одну й ту саму жінку-буржуйку — За-вадську.

Іван Семенович якось незрозуміло чмихнув, немов залоскотало йому десь глибоко в горлі, й зробив рух встати, але ж знесилено відкинувся у кріслі й, витягнувши хусточку, почав уважно й методично обтирати спітніле чоло. Якась зеленава блідість залила йому лиця.

— Пусте,— облизав він пошорхлі губи.— І зовсім не дотепно.

Звірятин роздивлявся на нього з цікавістю, випускаючи кільцями синій цигаровий дим. Почуття огиди чи неприємної жалости ворухнуло йому куточки губ.

— Чудний ви, вельмишановний,— знизав він плечима. — Що ж я сказав такого, щоб отак ображатися? Це ж факт. Факт же, а? Признайтесь, що тягне вас до Завадської, а?— схилився він до Івана Семеновича, й обличчя йому стало суворе.— Тож-то й воно! Не допомогла й ідеологія,— розсипався він дрібним, хрипким, мов гарчання, сміхом.— Ех, ви! Вельмишановний!

— Припустимо,— лизнув губи Іван Семенович,— припустимо, що мене й справді тягне до Завадської... ну, от як до жінки...

— Тобто ви хочете її?— вигукнув зло Звірятин.

— Ну, хочу... Тобто припустимо, що я її хочу як жінку... Да... Але ж це зовсім не значить, що я можу її кохати?..

— А що це значить — кохати?— сперся обома руками на стіл Звірятин і свердлив поглядом очі Івана Семеновича.

— Кохати? Ну, як би це вам сказати...— промимрив той, хрускаючи пальцями.— Ну, та просто, я не можу захотіти, щоб завсігди бути з нею, щось укупі робити, щось будувати, чогось домагатися...

— Не можете?— скривився Звірятин.— А уявіть, що вас тягне до неї все дужче, куди дужче, як тепер,— тоді, певне, й зможете? Уявіть, що вас так тягне до неї, що для вас з усіх жінок тільки вона й є на світі? А? Може, тоді й захочеться вам якось наблизитись до неї, стати їй ближчим, зрозумілішим... Пристосуватись до неї, а? Ні, ви уявіть тільки, що палить вас жагою, що в думці вашій... А!— махнув він рукою й відвернувся від Івана Семеновича.

Тікання дзиґарів підкреслило важку напружену павзу.

— Ну й заговорився я з вами!— враз захапавсь Звірятин, беручи портфель з канапи.— Що-то воно, як цікава тема — коханнячко,— посміхнувся він коло дверей і иншим тоном докинув: — Так-то, вельмишановний! Життя — не танц-клас, йому годі награвати — два кроки праворуч, два кроки ліворуч... Моє шанування!

Як зачинилися за Звірятином двері, Іван Семенович відхилився на спинку крісла й з полегкістю зітхнув на повні груди. Чув, ніби спадає йому з плечей страшенна вага й теплом невимовної втоми обгортає все тіло. Чому так хвилюють його останній час розмови з цим самовдоволеним, самозакоханим міщанином? А головне, з чого пішов цей трохи глузливий, а загалом якийсь панібратський тон?.. Адже ніколи Іван Семенович не був близький з цим Звірятином, ніколи ним і його думками не цікавився, та й той ставився до Івана Семеновича цілком байдуже, заходячи в розмови тільки в справах офіційних. Що ж сталось тепер такого, що почав він плутатися в життя Івана Семеновича, мішати йому думки, ба й напучувати його? Зле, неприємне почуття до Звірятина залило Івана Семеновича, завихрило сотні ущіпливих, гострих слів і враз затихло невиразною думкою: а чи не заздрить він на цього з усього й з себе вдоволеного Звірятина?

— Війдіть!— мов прокинувсь Іван Семенович, коли в двері постукано, і з задоволеною усмішкою зустрів погляд Куниці.

— От добре, що ти сам!— гукнув той, падаючи в крісло проти столу.— Бо я, Ваніку, до тебе в справі приватній... Можна сказати, з дипломатичною місією... Чекай, лишень,— відказав він на здивований погляд товариша.— Дай віддихаю... Поспішав дуже, боявся, що ти підеш з Управи... Да...

Він обтер рукавом спітніле чоло й неспокійно заворушився в кріслі.

— Справа-то, Ваніку, делікатна... Ну, а ти ж знаєш, який з мене дипломат... Так ти той, не сердься... Да-а... Та тут і не тільки я, а й усі, от і Писаренко найперший... Всі ми, Ванічку, турбуємося за тебе... Старі товариші, знаєш... А чи багато нас таких? А?

І, почуваючи, що плутає, розсердився й схопивсь бігати кабінетом.

— К чорту з вашою дипломатією!— гукав він комусь у куток за шафою на книжки.— Під три чорти! Що він, мала дитина, що мушу я з ним сюсюкати? Хе!— спинився він раптом перед спантеличеним Іваном Семеновичем.— Годі дурника строїти! Зрозумів? Де це бачено: перевтомлений, ледве на ногах тримається — і мовчиш? Сторонні помічати почали, а ти друзям своїм хоч би слово? Годі, Ваніку, годі! Сьогодні ж до лікаря! Зрозумів? Сьогодні ж. Зараз. Негайно. Фу-у,— знову сів він у крісло.— Тепер можна й спокійніше. Дай тільки запалю цигарку.

Іван Семенович бачив, як тремтять йому руки, коли запалював сірника, як тіпається щось у нього під шкірою на щоці, і почував, який дорогий і справді близький йому цей кумедний незграба, що так турбується за нього. Старий товариш, він, значить, помітив, що з Іваном Семеновичем не все гаразд... Але ж що саме?— неприємно скривився Іван Семенович.— Справді, що ж сталося з ним, що вже й инші звертають на нього увагу?.. Ну, можливо, що став він нервовіший, як був раніше, перевтомився трохи... Так це ж природно: стільки років, мов та машина, день повз день... Та й кому яке до цього діло? Адже він, Іван Семенович, не чіпає нікого з них, так чому ж лізуть всі вони до нього з своїми турботами, порадами, розмовами...

— Чорт знає що!— вилаявся він уголос і неприязно подивився на Куницю.— Що це за комедія, зрештою!— визвіривсь він на того.— Вихопивсь мов Пилип з конопель! "Хворий"! "Друзі"! "Лікар"! Ти ще б істерики підпустив!